Табір на озері Селбі був для Гелі — і Гаррієт — джерелом найбільшого страху. То був дитячий християнський табір, куди їх обох примусово відправили минулого літа. Хлопчиків і дівчаток (сегрегованих по різні боки озера) силували проводити по чотири години на день за вивченням Біблії, а решту часу за плетінням тросів і розігруванням принизливих дурноверхих скетчів, написаних самими виховниками. На стороні хлопців усі постійно неправильно вимовляли ім’я Гелі — не Гелі, як мало бути, а, піддражнюючи, «Ґей-лі». Що гірше — вони примусово обстригли йому волосся, щоб потішити інших дітей. І хоч Гаррієт на її стороні загалом сподобалися заняття з вивчення Біблії, — здебільшого тому, що тамтешніх обворожених слухачів вона завиграшки дивувала висловлюваннями своїх неортодоксальних поглядів на Святе Письмо, — там їй було загалом так само мерзенно, як і Гелі: підйом о п’ятій, а світло вимикають о восьмій, жодного часу на себе й жодних книжок, окрім Біблії, а також море «старої доброї дисципліни» (хльост, привселюдне висміювання), якою всі ці правила підтримувалися. Після шести тижнів вона, Гелі й інші учасники табору Першої баптистської церкви мовчки сиділи в зелених табірних футболках, апатично визираючи з вікон церковного автобуса, цілком розбиті.
— Скажи мамі, що ти себе вб’єш, — видихнув Гелі. Вчора уже відправили велику групу його шкільних друзів — переможену юрбу пониклих дітей, що трюхикали до яскраво-зеленого шкільного автобуса так, наче він їх повезе не в літній табір, а в саме пекло. — Я своїм сказав, що вб’ю себе, якщо мене знову туди відправлять. Сказав, ляжу на дорозі, щоб мене переїхала машина.
— Проблема не в тому. — Гаррієт лапідарно пояснила ситуацію з котом.
— То ти не їдеш у табір?
— Ні, якщо вдасться не їхати, — відповіла Гаррієт.
Тижнями вона перевіряла пошту на предмет реєстраційних форм; коли ті прибували, вона їх дерла на шматочки й ховала у смітті. Але небезпека ще не відступила. Еді, що являла собою реальну загрозу (її невидюща мати навіть не помітила, що тих форм немає), уже придбала для Гаррієт наплічник і нову пару кросівок, а також запитувала про список потрібних речей.
Гелі узяв картинку бабуїна й роздивився її.
— Це для чого?
— А. Це. — Вона пояснила.
— Може, якась інша тварина підійшла б краще, — підкинув ідею Гелі. Еді йому не подобалася. Вона завжди піджартовувала з його волосся й прикидалася, ніби вважає, що він дівчинка. — Наприклад, гіпопотам. Чи свиня.
— Я думаю, і ця дуже добре підходить.
Він нахилився в неї над плечем, під’їдаючи варений арахіс із кишені, й спостерігав, як Гаррієт приклеює вищирений писок бабуїна на обличчя Еді, так щоб майстерно вписувалася зачіска. Світячи голими іклами, він агресивно блимав очима на об’єктив, поки дідо Гаррієт — у профіль — сяяв усмішкою своїй нареченій-примату. Під фотографією рукою Еді було написано:
Едіт і Гейворд
Оушен-Спрінґз, Міссісіпі
11 червня 1935 р.
Удвох вони роздивлялися світлину.
— Маєш рацію, — сказав Гелі. — Досить непогано.
— Так. Я ще думала про гієну, але так краще.
Щойно вони поставили енциклопедію назад на полицю й повернули на місце альбом (тиснений позолотою, з вікторіанськими завитками), почули хрускіт, із яким автомобіль Еді виїхав на гравійну під’їзну доріжку.
Грюкнули москітні двері.
— Дівчата, — почули вони її діловий, як і зазвичай, оклик.
Мовчання.
— Дівчата, я вирішила побути гарною людиною й повернула кота додому, щоб ви його поховали, але якщо жодна з вас негайно ж не відгукнеться, я зараз обертаюся й везу його назад лікареві Кларку.
Усі троє дітей панічним табуном кинулися до дверей. Вони стали перед одвірком і вирячилися на неї.
Еді повела бровою.
— Ти диви, а що це за маленька міс? — звернулася вона до Гелі з удаваним подивом. Вона мала велику прихильність до нього — хлопчик нагадував їй Робіна, хіба що тим жахливим довгим волоссям відрізнявся — і зовсім не відала, що своєю добродушною дражнилкою спричиняла в нього жовчну ненависть. — Це що, ти, Гелі? Боюся, не впізнала тебе під тими золотими пасмами.
Гелі розплився в самовдоволеній усмішці.
— Ми якраз дивилися на ваші фотографії.
Гаррієт його буцнула.
— Гм, навряд чи це дуже весело, — прокоментувала Еді. — Дівчата, — звернулася вона до своїх онучок, — я подумала, що вам, напевно, захочеться поховати кота самотужки, тож дорогою назад зупинилася й попросила Честера викопати могилку.
— Де Нюня? — запитала Еллісон. Голос у неї був хрипкий, а очі світилися шаленством. — Де він? Де ти його лишила?