— З Честером. Він загорнутий у рушник. Не раджу вам його розгортати, дівчатка.
— Та давай, — під’юджував Гелі, штурхаючи Гаррієт плечем. — Давай подивимося.
Вони з Гаррієт стояли в темному сараї на подвір’ї Гаррієт, де на Честеровому верстаку лежало сповите в блакитний банний рушник тіло Нюні. Еллісон — що досі виплакувала очі — у будинку вишукувала по шухлядах старий светр, що в ньому кіт любив засинати й у якому їй хотілося його поховати.
Гаррієт визирнула з облиплого пилюкою вікна сараю. У кутку пишного літнього газону виднілася постать Честера, що надсадно напирав на край мотики.
— Добре, — погодилася вона. — Але швидко. Доки вона не повернулася.
Лише згодом Гаррієт усвідомила, що тоді вперше побачила й торкала мертву істоту. Вона не очікувала, що це стане таким шоком. Бік кота був холодний і непіддатливий, твердий на дотик, і крізь пучки пальців їй пробіг огидний трепет.
Гелі нахилився, щоб роздивитися краще.
— Фу, — радісно відзначив він.
Гаррієт гладила руде хутро. Воно й лишалося рудим і страшенно м’яким, попри страховидне закоцюбіння тіла під ним. Лапки жорстко випрямилися, наче кіт готувався, що його зараз кинуть у балію з водою, а очі — що навіть у старості й муках зберегли ясну дзвінку зелень — огорнула драглиста плівка.
Гелі нахилився торкнутися його.
— Ой, — зойкнув він і відхопив руку. — Фу.
Гаррієт не сахалася. Вона обережно провела долонею до рожевої точки в кота на боці, де шерсть так до кінця й не відросла, місця, де його маленьким заїли личинки. При житті Нюня нікому не дозволяв його там чіпати; сичав і замахувався на всіх, хто намагався, навіть на Еллісон. Але тепер кіт лежав нерухомо, відкопиливши губи від зціплених голочок-зубів. Шкіра взялася складками, шорстка, наче в чесаній рукавиці, і холодна-холодна-холодна.
То це і є таємниця, яку знали і капітан Скотт, і Лазар, і Робін, яку зрозумів навіть кіт в останню свою годину: ось воно, шлях до вітражного вікна. Коли через вісім місяців намет Скотта знайшли, Боверс і Вілсон лежали в застібнутих на голові спальних мішках, а Скотт із розкритого мішка обіймав Вілсона. То було в Антарктиці, а зараз стояв свіжий зелений ранок травня, але тіло в неї під долонею було тверде, як лід. Гаррієт провела кісточкою пальця по передній лапі Нюні, що була наче в білій панчішці. «Прикро, — написав Скотт скачанілою рукою, поки зі сніжних безкрайностей м’яко змикалася білість, а тьмяні літери олівця на білому папері тьмяніли дедалі більше, — але, схоже, писати я більше не можу».
— Закладаюся, що ока ти не торкнешся, — підбивав Гелі, наближаючись до неї. — Слабо?
Гаррієт його майже не чула. Таке бачили її мама й Еді: зовнішня темрява, жах, від якого до кінця не оклигуєш. Слова, що злітають із паперу в нічогість.
Гелі підтягнувся ближче в прохолодній імлі сараю.
— Боїшся? — зашепотів він. Долоня прокралася їй на плече.
— Перестань, — відрізала Гаррієт, скидаючи її.
Вона почула грюкіт москітних дверей, як мама гукає Еллісон; швидко накинула рушник назад на кота.
Воно ніколи не відпустить її повністю, запаморочення тієї миті; воно пробуде з нею до кінця життя, і назавжди однорідно змішається з тим тьмяним сараєм — блискучі металеві зуби пилки, запахи пилу й бензину — і трьома мертвими англійцями під сніговим каїрном, з блискотливими бурульками у волоссі. Непам’ять: крижані брили, несамовиті відстані, обернене на камінь тіло. Жахіття самих тіл.
— Ходімо, — покликав Гелі, мотнувши головою. — Треба йти звідси.
— Іду, — відказала Гаррієт. Серце в неї гупало, а подих перехоплювало. Проте не від страху, а від чогось украй подібного на лють.
Хоч місіс Фонтейн і не отруїла того кота, та з його смерті вона все одно втішилася. З вікна над раковиною — точки огляду, у якій вона щодня вистоювала по кілька годин, спостерігаючи щоденщину сусідів — вона вже підгледіла, як Честер копає ямку, а тепер, мружачись крізь кухонну фіранку, побачила, як навколо неї зібралася трійця дітей. Одна з них — молодша дівчинка, Гаррієт — тримала в руках якийсь згорток. Старша дівчинка плакала.
Місіс Фонтейн опустила важкі перлові окуляри для читання на кінчик носа, накинула на плечі поверх капота кардиган із прикрашеними коштовностями ґудзиками — днина стояла тепла, проте вона легко мерзла, тож коли виходила, мусила мати в що закутатися — і почимчикувала через задні двері до огорожі.
День був жвавий, свіжий, легкий. По небу неслися навислі хмари. Траву — яка вимагала коси, чиста трагедія з тим, як Шарлотта занехаяла це місце — всипали фіалки, дикі квасениці, кульбаби з дозрілим насінням, а вітер збурював її перемінливими потоками й нуртами, наче морський. Над закритою верандою, м’яко, наче водорості, шелевіли кетяги гліцинії. Вони так густо нависали ззаду будинку, що веранду майже не видно було; коли квіти цвіли, було досить гарно, але потім рослина перетворювалася на кудлату мішанину, та й до того ж своєю вагою вона могла просто завалити ту веранду, — гліцинія належить до паразитів, вона послаблює каркас будинку, якщо дозволити їй розповзтися, — але деякі люди мусять усього навчатися на власних помилках.