Тоді він дуже ніжно розгладив його й подав містерові Даялу. Указав на аркуш; указав на себе.
— Бій, — мовив він, світячись усмішкою.
— А, — видихнув містер Даял. Із задньої частини класу він почув перешіптування, нахабне фиркання від утіхи. — Так, Кертісе. Це твій листочок. — Містер Даял навмисно відклав його окремо від інших дітей. Хоч Кертіс завжди вимагав олівець і папір, — а як йому відмовляли, починав плакати, — він не вмів ні читати, ні писати.
— Бій, — повторив Кертіс. Він указав собі на груди великим пальцем.
— Так, — обережно погодився містер Даял. — Це твоя мета, Кертісе. Саме так, правильно.
Він відклав папірець назад на стіл. Кертіс знову його підхопив і вручив йому, з очікуванням усміхаючись.
— Так, дякую, Кертісе, — мовив містер Даял і вказав на порожній стілець. — Так, Кертісе? Можеш сісти. Я просто…
— Тай.
— Кертісе. Якщо ти не сядеш, я не зможу…
— Тай бій! — заверещав Кертіс. Він узявся вистрибувати, чим довів містера Даяла до переляку. — Тай бій! Тай бій! Тай бій!
Містер Даял — приголомшений — опустив погляд на зім’ятий листочок, що лежав у нього на долоні. Там не було слів, лише закарлючки, наче їх залишила мала дитина.
Кертіс ласкаво втупився в нього й вайлувато ступив уперед. Як на дауна, у нього були дуже довгі вії.
— Тай, — промовив він.
— Цікаво, яка мета була в Кертіса? — загадалася Гаррієт, коли вони з Гелі разом поверталися додому. Її туфлі з лакованої шкіри цокотіли по тротуару. Вночі падав дощ, тож вологий цемент усіювали пахучі жмути скошеної трави й потовчені пелюстки, зірвані вітром із чагарників.
— Ну, типу, — продовжила вона, — як думаєш, у Кертіса взагалі є якась мета?
— У мене мета була, щоб Кертіс містерові Даялу надавав тумаків.
Вони повернули на Джордж-стріт, де височіли пекани й амброві дерева, вкриті рясною темною зеленню, а в креповому мирті, зірчастому жасмині й рожевих флорибундових трояндах гулко дзижчали бджоли. Важкі п’янкі пахощі магнолій проймали, як сама спека, і вражали терпкістю, що аж боліла голова. Гаррієт нічого на це не сказала. Вона в глибоких роздумах цокотіла підборами далі, опустивши голову й тримаючи долоні за спиною.
Гелі, щоб хоч якось відновити розмову, по-компанійськи закинув голову й видав свій найкращий дельфінячий клекіт.
— Його звуть Фліпер, — єлейним голоском проспівав він. — Швидший ніж блискавка…30
Гаррієт легенько пирхнула на знак схвалення. Через клекітливий сміх і випин чола, наче в дельфіна, між собою вони кликали містера Даяла «Фліпером».
— А ти що написала? — запитав у неї Гелі. Він зняв піджак свого ненависного недільного костюма і вимахував ним у повітрі. — Це ти ту чорну мітку намалювала?
— Угу.
Гелі засяяв. Саме за ці загадкові й непередбачувані жести він і любив Гаррієт. Неможливо було зрозуміти, чому вона таке робить та й навіть чому вони круті, але вони були круті. Чорна мітка, звісно ж, засмутила містера Даяла, особливо після провалу з Кертісом. Він закліпав і схвилювався, коли хлопець позаду підніс угору порожній листок, де не було ані слова, лише маленька зловісна мітка в центрі.
— Хтось тут жартує, — рубонув він після моторошної мовчазної паузи й одразу ж перейшов до наступного учня, бо чорна мітка справді вселяла страх… чому? Це ж просто значок олівцем, але все одно, коли хлопець показав її класу, на одну дивну мить у кімнаті всі заніміли. І це була основна риса стилю Гаррієт: вона вміла нагнати страху, та так, що людина навіть не розуміла, чому перелякалася.
Гелі штурхнув її плечем.
— Знаєш, що було б смішно? Треба було написати «жопа». Ха! — Гелі завжди вигадував для людей якісь розіграші; проте самому йому бракувало сміливості їх влаштовувати. — Дрібнесенькими буквами, щоб він, ну типу, ледве прочитав.
— Чорна мітка є в «Острові скарбів», — пояснила Гаррієт. — Так пірати повідомляють, коли збираються когось убити, просто порожнім листочком із чорною точкою на ньому.
Повернувшись додому, Гаррієт пішла до себе в спальню й відкопала записник, який ховала під спідньою білизною в шухляді комода. Тоді лягла на інший бік двоспального ліжка Еллісон, де б її не було видно з дверей, хоча навряд чи хтось її потурбував би. Еллісон з мамою в церкві. Гаррієт мала б зустрітися з ними там, — разом з Еді й тітками, — але мама не помітить та й не перейматиметься тим, що її донька не прийшла.
Гаррієт недолюблювала містера Даяла, але попри це та вправа в недільній школі спонукала її до роздумів. Якби її отак ні з того ні з сього запитали, вона б не знала, які в неї цілі — на день, на літо, на решту життя — і це її турбувало, бо чомусь це запитання у неї в голові злилося й сплелося з нещодавньою огидою від мертвого кота в сараї.