Озвалася Гаррієт:
— За це нас і містер Даял змушував молитися. То все тому, що їхній батько диякон.
Еллісон обережно врівноважила свою скибку лимона на краю тарілки.
— Сподіваюся, ті вогняні жезли в них попадають, — сказала вона. — Хай би там усе згоріло.
— Дівчатка, послухайте, — у тиші після цих слів непевним голосом заговорила Шарлотта. Її розум, який так до кінця й не осягнув ситуацію з котом, церквою й змаганнями з жонглювання жезлами, уже понесло в якомусь іншому напрямку. — А ви вже ходили в Центр здоров’я зробити щеплення від черевного тифу?
Коли ніхто з дівчат не відповів, вона продовжила:
— Тоді не забудьте й передусім обов’язково сходіть у понеділок. І ще від правця. Бо купаєтеся в коров’ячих ставках і бігаєте босі все літо…
Вона вдоволено замовкла, тоді продовжила їсти. Гаррієт з Еллісон мовчали. Жодна з них ніколи в житті не купалася в коров’ячому ставку. Їхня мати згадувала власне дитинство й скаламучувала його з теперішнім — таке вона робила останнім часом дедалі частіше — і ні одна, ні друга до кінця не знали, як на це реагувати.
Не скидаючи недільної сукні в маргаритки, що її вона вдягла ще вранці, Гаррієт у темряві побрела вниз, човгаючи брудними, сірими від землі підошвами білих шкарпеток до кісточок. Було пів на десяту вечора, і як її мама, так і Еллісон уже пів години як лежали по ліжках.
Дрімота Еллісон — на відміну від материної — була природна й ненаркотична. Коли вона спала, заховавши голову під подушку, то почувалася найщасливішою; увесь день Еллісон марила ліжком й завалювалася в нього, тільки-но вже порядно темніло. Але Еді, яка рідко спала понад шість годин на ніч, злостилася через усе те виніжування в ліжку, що відбувалося в домі Гаррієт. Відколи Робін помер, Шарлотта сиділа на якихось заспокійливих, і розмови на цю тему вона не вела, проте з Еллісон ситуація була інша. Припустивши, що в неї чи то мононуклеоз, чи то енцефаліт, Еді кілька разів змушувала Еллісон сходити до лікаря здати аналізи крові, але результати виявилися негативними.
— Вона підліток, росте, — пояснив лікар. — Підліткам треба багато відпочивати.
— Але ж не по шістнадцять годин! — розлютовано заголосила Еді. Вона чудово усвідомлювала, що лікар їй не вірить. Також вона підозрювала — і не помилялася, — що то він виписує ту наркоту, від якої Шарлотта вічно як та сонна муха.
— Та хай навіть сімнадцять, — сказав лікар Брідлав, сидячи одним стегном у білому халаті на всипаному всілякою всячиною столі й роздивляючись Еді крижаним риб’ячим поглядом. — Як дівка хоче спати, то нехай собі спить.
— Але як ти витримуєш так багато спати? — з цікавості запитала якось Гаррієт сестру.
Еллісон знизала плечима.
— Хіба тобі не нудно?
— Мені нудно, лише коли я не сплю.
Гаррієт знала, як це. Нуди діймали її настільки, що іноді від них вадило й дурманило, наче від хлороформу. Проте зараз вона збуджено очікувала на самотні години попереду, і у вітальні рушила не до шафки зі зброєю, а до столу свого батька.
У батьковій шухляді були гори різних цікавинок (золоті монети, свідоцтва про народження, речі, до яких їй пхатися не можна було). Попорпавшись у фотографіях і коробках зі скасованими чеками, вона нарешті віднайшла те, що шукала: чорний пластмасовий секундомір — який безкоштовно видала якась фінансова компанія — з червоним цифровим дисплеєм.
Гаррієт сіла на диван і глибоко вдихнула, одночасно клацнувши пристроєм. Гудіні навчився затамовувати подих на кілька хвилин: ця хитрість уможливила багато його головних фокусів. Тепер вона перевірить, на скільки сама зможе затамовувати подих, не втрачаючи свідомість.
Десять. Двадцять секунд. Тридцять. Вона стала помічати, як кров дедалі сильніше гупає в скронях.
Тридцять п’ять. Сорок. Очі в Гаррієт заплили сльозами, серцебиття пульсувало в очних яблуках. На сорок п’ятій секунді у грудях затріпотів спазм, і вона була змушена долонею затиснути ніс і прикрити рот.
П’ятдесят вісім. П’ятдесят дев’ять. Очі сльозилися, вона не могла всидіти на місці, підвелася й узялася крокувати невеликим шаленим колом навкруг дивана, вільною рукою розмахуючи в повітрі, а очима відчайдушно плигаючи від об’єкта до об’єкта, — стола, дверей, клишавого недільного взуття на голубино-сірому килимі — поки кімната вистрибувала в такт громовому серцебиттю, а стіна з газет гомоніла, ніби попередньо тремтячи в очікуванні землетрусу.
Шістдесят секунд. Шістдесят п’ять. Трояндово-рожеві смужки на шторах потемніли до кривавого багрянцю, а світло з лампи розснувалося довгими райдужними мацаками, що припливали й відпливали, ніби на якихось невидимих хвилях, а тоді й самі також почали темніти, чорніти навколо пульсівних країв, хоч осердя продовжували палахкотіти білим, і тут звідкись почулося дзижчання оси, звідкись біля вуха, хоч, може, й не було його, може, воно долинало звідкись ізсередини; кімната вихорилася, аж раптом Гаррієт уже не змогла затискати ніс, рука трусилася й не корилася наказам, і зрештою довго й зболено захрипівши, Гаррієт повалилася навзнак на диван, під зливою з іскор, хоч і встигла великим пальцем зупинити секундомір.