Вона довгий час так і лежала, віддихуючись, а зі стелі м’яко опадали фосфоресцентні вогники гірлянд.
В основі черепа гатив скляний молоток, розносячи кришталевий передзвін. Думки розкручувалися й скручувалися хитромудрим плетивом кольору золоченої бронзи, яке витонченими узорами плавало в неї навколо голови.
Коли іскри сповільнили падіння і вона зрештою спромоглася сісти, — крізь запаморочення хапаючись за спинку дивана, — Гаррієт глянула на секундомір. Одна хвилина й шістнадцять секунд.
Це був довгий відтинок, довший, ніж вона очікувала на перший раз, але Гаррієт почувалася вкрай чудернацьки. Очі боліли, а весь уміст голови наче зіштовхнули й зіжмакали докупи, що аж слух перемішався з зором, а зір зі смаком, і думки в цій веремії попереплутувалися, наче деталі пазла, тож Гаррієт не могла визначити, куди яку ставити.
Вона спробувала встати. За відчуттями ніби в каное підводилася. Гаррієт знову присіла. Відлуння, чорні дзвони.
Що ж: ніхто не казав, що буде легко. Якби навчитися затримувати подих на три хвилини було легко, усі б на світі так робили, а не лише Гудіні.
Три хвилини вона нерухомо просиділа, глибоко дихаючи, як навчали на уроках плавання, а коли відчула себе вже більше собою, то знову набрала повітря й натисла кнопку на секундомірі.
Цього разу Гаррієт налаштувалася не дивитися, як збігають секунди, а зосередитися на чомусь іншому. Коли дивишся на цифри, то тільки гірше.
Їй ставало дедалі неприємніше, серце калатало сильніше, а по скальпу крижаними хвилями швидко тарабанили іскристі поколювання, наче краплі дощу. Очі палали. Вона їх заплющила. Крізь пульсівну червону темряву цідило ефектним дощем із приску. Могутня течія грюкала по хитких каменях річкового дна чорною обплетеною ланцюгами скринею, гуп-гуп, гуп-гуп, — усередині щось важке й м’яке, тіло, — і долоня злетіла, щоб затиснути ніс, наче від смороду, але валізу й далі котило по моховитих каменях, а десь там, у позолоченому театрі, що горів світлом канделябрів, заграв оркестр, і високо понад скрипками Гаррієт почула чисте сопрано Еді: «Багато сміливих сердець поснули в глибині. Стережись, моряче, бережись»37.
Ні, то була не Еді, то був тенор: із чорним набріоліненим волоссям і притиснутою до грудей піджака долонею в рукавичці, тенор, напудроване обличчя якого під софітами світилося крейдяно-білим, а очі й губи були темні, наче в актора німого кіно. Він стояв перед отороченими оксамитовими завісами, які повільно розходилися — під жебоніння оплесків — і відкривали по центру сцени гігантський куб льоду, усередині якого вмерзла скоцюрблена постать.
Охання. Розігрітий оркестр, що складався здебільшого з пінгвінів, ушкварив музику. Галерею заповнювали метушливі полярні ведмеді, деякі в шапках Санта Клауса. Вони запізнилися й сперечаються через місця. Поміж них сидить місіс Ґодфрі зі скляними очима та їсть морозиво з тарілочки в арлекінські ромби.
Зненацька світло потьмяніло. Тенор вклонився й вийшов за лаштунки. Один полярний ведмідь витягнув шию з балкона і — підкидаючи свій капелюх Санти високо в повітря — заревів:
— Тричі ура для капітана Скотта!
Зчинилася оглушлива катавасія, коли на сцену, струшуючи з одягу сніг, вийшов блакитноокий Скотт з обледенілим і шкарубким від ворвані хутром і підняв долоню в рукавиці в бік аудиторії. Позаду нього дрібний Боверс, стоячи на лижах, видав низький таємничий свист, примружуючись на вогні рампи й рукою затуляючи обпалене сонцем обличчя. Лікар Вілсон — без шапки й рукавиць, з льодяними «кішками» на черевиках — поквапився повз них на сцену, лишаючи по собі стежку зі сніжних слідів, які під сценічними прожекторами миттєво розтанули на калюжі. Ігноруючи вибух аплодисментів, він провів рукою по крижаному кубі, зробив одну-дві нотатки в обплетеному шкірою записнику. Тоді рвучко згорнув його, і аудиторія затихла.
— Капітане, умови критичні, — повідомив він, видихаючи білу пару. — Вітри надходять з півночі й північного заходу, і, здається, верхні й нижні частини айсберга мають абсолютно різне походження, тож можемо припустити, що він шар за шаром формувався сезонними снігами.