— Місіс Фосет, — мовила Гаррієт, — а пустите мене сьогодні подивитися підшивки газет?
Та наче розгубилася.
— З бібліотеки їх виносити не можна.
— Знаю. Я дещо досліджую.
Місіс Фосет глянула на Гаррієт понад краями окулярів, вдоволена тим, як по-дорослому звучить це пояснення.
— Сама знаєш, які тобі потрібні? — запитала вона.
— Ой, та лише місцеві газети. Може, ще мемфіські й джексонські. За… — Вона завагалася; побоялася, що місіс Фосет здогадається, якщо вона скаже про дату смерті Робіна.
— Що ж, — мовила місіс Фосет. — Насправді мені не можна тебе туди пускати, але якщо будеш обережна, думаю, все буде гаразд.
Гаррієт — віддавши перевагу довгому шляху, щоб не довелося проходити повз будинок Гелі, бо той почне просити піти з ним рибалити — зайшла додому, щоб залишити книжки, які взяла собі. Була дванадцята тридцять. Еллісон — сонна й розчервоніла, досі в піжамі — сиділа на самоті за столом у їдальні й безрадісно жувала сандвіч із помідорами.
— Гаррієт, хочеш помідору? — гукнула з кухні Іда Ру. — Чи ліпше курки?
— Помідор, якщо можна, — відповіла Гаррієт. Вона сіла біля сестри. — Я після обіду йду в заміський клуб записатися на плавання, — сказала вона. — Хочеш зі мною?
Еллісон похитала головою.
— Записати тебе теж?
— Мені однаково.
— Нюня не хотів би, щоб ти так поводилася, — зазначила Гаррієт. — Він би хотів, щоб ти була щаслива й далі жила своїм життям.
— Я більше ніколи не буду щасливою, — проказала Еллісон, відкладаючи канапку. У кутиках меланхолійних шоколадно-карих очей почали збиратися сльози. — Краще б я померла.
— Еллісон? — спитала Гаррієт.
Та не відповіла.
— Ти знаєш, хто вбив Робіна?
Еллісон почала знімати з канапки скоринку. Здерла смужку; скрутила в м’ячик між великим і вказівним пальцями.
— Коли це сталося, ти була на подвір’ї, — продовжила Гаррієт, уважно спостерігаючи за сестрою. — Я в газеті в бібліотеці прочитала. Там написано, що ти весь час була надворі.
— Ти теж там була.
— Ну так, але я була ще зовсім мала. А тобі було чотири.
Еллісон здерла ще один шар скоринки й обережно їла її, не підводячи очей на Гаррієт.
— Чотири роки — це вже немало. Я майже все пам’ятаю, що зі мною було в чотири роки.
Тут з’явилася Іда Ру з тарілкою для Гаррієт. Обидві дівчинки затихли. Коли вона повернулася на кухню, Еллісон сказала:
— Гаррієт, будь ласка, дай мені спокій.
— Але мусиш же ти щось пам’ятати, — не вгавала Гаррієт, свердлячи Еллісон очима. — Це важливо. Подумай.
Еллісон наколола шматочок помідора на виделку, тоді з’їла його, акуратно покусуючи з країв.
— Послухай. Мені вчора дещо приснилося.
Еллісон злякано зиркнула на неї.
Гаррієт — яка, звісно ж, помітила цей проблиск уваги з боку Еллісон — обережно переповіла свій нічний сон.
— Думаю, він мені хотів щось сказати, — додала вона. — Напевно, я маю спробувати дізнатися, хто вбив Робіна.
Вона доїла сандвіч. Еллісон досі не зводила з неї очей. Еді — наскільки Гаррієт знала — помилялася в думці, що Еллісон дурна; просто було вкрай важко визначити, про що вона думає, і, щоб її не сполохати, обходитися з нею треба було дуже обережно.
— Я хочу, щоб ти мені допомогла, — сказала Гаррієт. — І Нюня би хотів, щоб ти мені допомогла. Він любив Робіна. Він був Робіновим котусиком.
— Я не можу, — відповіла Еллісон. Вона посунулася в кріслі. — Маю йти. Зараз будуть «Похмурі тіні»43.
— Ні, чекай, — попросила Гаррієт. — Мені треба, щоб ти дещо зробила. Зробиш дещо для мене?
— Що?
— Можеш спробувати запам’ятовувати, що тобі сниться вночі, записувати ті сни й показувати мені вранці?
Еллісон дивилася на неї порожніми очима.
— Ти ж весь час спиш. Тобі точно щось сниться. Деколи люди в снах згадують те, чого не пам’ятають у житті.
— Еллісон, — гукнула з кухні Іда. — Там уже наша програма починається. — Вони з Еллісон шаліли за «Похмурими тінями». Влітку щодня їх дивились удвох.
— Ходи з нами подивишся, — запропонувала Еллісон сестрі. — Минулого тижня дуже гарні серії були. Вони там знову в минулому. Розказується, як Барнабас став вампіром.
— Розповіси мені, коли я повернуся додому. Я сходжу в заміський клуб, запишу нас обох на басейн. Добре? Якщо я тебе запишу, підеш якось зі мною поплавати?
— А коли там той твій табір починається? Ти хіба цього літа не їдеш?
— Ходи, — покликала Іда Ру, вистрибуючи з дверей із власним ланчем — курячою канапкою на тарілці. Минулого літа Еллісон підсадила її на «Темні тіні». Іда дивилася їх спершу підозріливо; тепер же протягом навчального року не пропускала ані серії, а тоді, коли Еллісон приходила додому зі школи, то сідала біля неї й переповідала все, що там було.