— За що сидів?
— Бійка з різаниною, щось таке. Я вже не пам’ятаю. Кожнісінький Ретліфф бував у холодній за збройні грабунки чи вбивства, окрім малюка, того відсталого. А той нещодавно містера Даяла відмахав, мені Гелі казав.
Гаррієт сторопіла.
— Неправда. Кертіс його навіть пальцем не зачепив.
Пембертон пирхнув.
— Шкода, що так. Не знаю іншої людини, яка так і проситься, щоб їй добряче вломили, як містер Даял.
— Ти так і не сказав, де мені знайти того Денні.
Пембертон зітхнув.
— Слухай, Гаррієт, — сказав він. — Денні Ретліфф, він десь мого віку. А з Робіном усе те сталося, коли ми були в четвертому класі.
— Може, це якраз хтось малий зробив. Може, тому нікого й не впіймали.
— Слухай, я не розумію, чому ти думаєш, що сама така сиромудра, з усім розібралася, а всі інші не змогли.
— Кажеш, він ходить у Більярдну залу?
— Так, і ще в таверну «Чорні двері». Але я тобі кажу, Гаррієт: він нічого до того не має, а навіть якби мав, тобі краще його не чіпати. Тих братів є декілька, і вони всі якісь божевільні.
— Божевільні?
— Ну, не настільки. Тобто… один із них проповідник — ти його, напевно, бачила: він стовбичить на шосе, викрикає про Спокуту і всіляку таку херню. А старший брат, Фариш, бував у лікарні для душевнохворих у Вітфілді.
— Чому?
— Його лопатою по голові вдарили, щось таке. Не пам’ятаю. Кожного з них постійно заарештовують. За крадіжки машин, — додав він, помітивши погляд Гаррієт. — Зломи будинків. Нічого з того, що ти кажеш. Якби вони мали якийсь стосунок до Робіна, копи з них би те давно вибили.
Він узяв чек Гаррієт, що досі лежав на стійці.
— Все добре, мала? Це за тебе й за Еллісон?
— Так.
— А вона де?
— Вдома.
— Що робить? — запитав Пем, нахиляючись уперед на ліктях.
— Дивиться «Похмурі тіні».
— Як думаєш, цього літа вона буде ходити в басейн?
— Якщо захоче.
— А хлопець у неї є?
— Їй різні хлопці по телефону дзвонять.
— Що, справді? — здивувався Пембертон. — Хто, наприклад?
— Вона не любить з ними розмовляти.
— Чому?
— Я не знаю.
— Як думаєш, якщо я їй якось подзвоню, вона зі мною говоритиме?
Гаррієт раптово сказала:
— Вгадай, що я зроблю цього літа.
— Що?
— Пропливу весь басейн від краю до краю під водою.
Пембертон — якого вона вже почала трохи втомлювати — закотив очі.
— А далі що? — запитав він. — На обкладинку «Ролінґ Стоун»?
— Я знаю, що зможу. Вчора ввечері затамувала подих майже на дві хвилини.
— Забудь, дорогенька, — відповів Пембертон, що не повірив жодному слову. — Втопишся. Доведеться мені діставати тебе з басейну.
Пообіддя Гаррієт провела читаючи на передній веранді. Іда прала, чим завжди займалася в понеділок; мама із сестрою спали. Вона вже дочитувала «Копальні царя Соломона», коли на вулицю, у квітчастій сукні, яка, здається, належала їхній мамі, потягуючись від позіхання, пришкандибала боса Еллісон. Зітхнувши, вона лягла на встелену подушками гойдалку на веранді й відштовхнулася великим пальцем ноги, щоб почати колисатися.
Гаррієт миттю відклала книжку, підійшла й сіла біля сестри.
— Тобі щось снилося, поки дрімала? — запитала вона.
— Не пам’ятаю.
— Якщо не пам’ятаєш, мабуть, щось снилося.
Еллісон не відповіла. Гаррієт порахувала до п’ятнадцяти, а тоді — цього разу повільніше — ввічливо повторила свої слова.
— Не снилося мені нічого.
— Ти ж наче сказала, що не пам’ятаєш.
— Не пам’ятаю.
— Чуєте, — сміливо озвався тихий гугнявий голос із тротуару.
Еллісон піднялася на лікті. Гаррієт — вкрай роздратувавшись через це втручання — обернулася й побачила Лашарон Одем, замурзану дівчинку, на яку місіс Фосет указувала перед тим у бібліотеці. Вона стискала зап’ясток маленької білявої істоти невизначеної статі в закаляній сорочці, що не до кінця закривала живіт, а з другого боку в неї на стегні сиділо маля в пластиковому підгузку. Наче маленькі дикі тваринки, що страхалися підійти ближче, вони стояли й дивилися очманілими очима, які страшнуватим сріблом виблискували на спечених сонцем обличчях.
— Ну, здорові були, — гукнула Еллісон, підводячись і обережно ступаючи вниз сходами, щоб привітатися. Хай якою Еллісон була полохливою, та дітей вона любила — і білих, і чорних, і що дрібніші, то краще. Вона часто вступала в балачки з брудними обірванцями, що заблудили сюди з халуп біля річки, хоч Іда Ру їй це й заборонила. «Принесуть тобі вошів чи лишаю, то вже не такі файні будуть», — казала вона.
Діти насторожено спостерігали за Еллісон, але коли вона підійшла, з місця не зрушили. Еллісон погладила голівку малюка.