Останньою його бачила Еді. Далі вже ніхто не мав достатньої певності. Поки її родина балакала у вітальні, — замовкаючи вже надовше, усі люб’язно роззиралися в очікуванні заклику до столу — Шарлотта стояла рачки й порпалася в серванті їдальні в пошуках святкових лляних серветок (перед тим вона виявила, що стіл накрито повсякденними бавовняними; Іда — що типово — заявила, що сном-духом не чула про якісь інші, і сказала, що єдині, які їй вдалося знайти — то картаті пікнікові). Шарлотта щойно була віднайшла святкові серветки й уже збиралася покликати Іду (бачиш? там, де я й казала), коли зненацька їй стрельнуло, що щось не так.
Немовля. Це був її перший інстинкт. Шарлотта підскочила, не звернула уваги на серветки, що попадали на килим, і вибігла на веранду.
Але з Гаррієт усе було гаразд. Вона так і сиділа пристебнута до своєї гойдалки й роздивлялася матір великими задумливими очима. Еллісон сиділа на тротуарі, у роті тримала великий палець. Вона хилиталася сюди-туди, дзижчачи, як оса — начебто неушкоджена, проте Шарлотта побачила, що та плаче.
«Що таке? — спитала Шарлотта. — Ти десь вдарилася?»
Але Еллісон, не виймаючи пальця з рота, похитала головою: ні.
Краєм ока Шарлотта мигцем помітила якийсь рух скраю подвір’я — Робін? Та коли підняла голову, там нікого не було.
«Точно? — перепитала вона в Еллісон. — Тебе киця не дряпнула?»
Еллісон похитала головою: ні. Шарлотта вклякла й швидко оглянула її: ні ґуль, ні синців. Кіт кудись зник.
Не позбувшись тривоги, Шарлотта поцілувала Еллісон у чоло й повела її в будинок («Може, посидь на кухні, подивися, що Іда робить, рибко?»), а тоді вийшла по немовля. У неї вже раніше траплялися ці ефемерні спалахи паніки, зазвичай посеред ночі й постійно, доки дитині не виповнилося пів року, і тоді вона зривалася на ліжку з міцного сну й кидалася до колиски. Але з Еллісон нічого не трапилося, і немовля також у порядку… Вона зайшла у вітальню й примістила Гаррієт із тіткою Аделаїдою, позбирала з килима в їдальні серветки і — й далі напівсомнамбулічно, невідь-чому — попленталася на кухню, щоб узяти дитяті слоїчок абрикосів.
Її чоловік, Дікс, сказав на вечерю його не чекати. Він пішов полювати на качок. Звична річ. Коли Дікс був не в банку, то зазвичай на полюванні або вдома у матері. Шарлотта відчинила кухонні двері й підсунула табуретку, щоб дістати з шафки абрикоси для немовляти. Іда Ру прихилялася, виймаючи з духовки деко з пампушками. «Бог, — співав тріскучий голос негра з транзисторного радіо, — Бог ніколи ніяко не міняється».
Та програма з Євангелія. Вона навіювала на Шарлотту жах, хоч сама жінка ніколи нікому про це не розповідала. Якби Іда не ввімкнула те ґвалтування так гучно, можливо, вони б почули, що відбувалося на подвір’ї, дізналися б, що щось не так. Але зрештою (борсаючись уночі в ліжку в непогамовних спробах відстежити події до ймовірної Першопричини) саме вона в першу чергу змусила побожну Іду працювати в неділю. Пам’ятай день суботній, щоб святити його. У Старому Завіті Єгова і за значно дрібніші проступки людей морив.
«Ще трохи, і пампушки будуть готові», — сказала Іда Ру, знову згорбившись над духовкою.
«Ідо, я їх сама повитягую. Виглядає, як на дощ. Сходи позбирай одяг і поклич Робіна вечеряти».
Коли Іда — воркітлива й неласкава — причовгала назад із повним оберемком білих сорочок, то повідомила: «Він не йде».
«Скажи йому, щоб негайно йшов».
«Я не знаю, де він. Зву-зву, а не йде».
«Може, вулицю перейшов».
Іда кинула сорочки в кошик для прасування. Москітні двері затраснулися. «Робіне, — почула Шарлотта її голос. — Робіне, ану вже йди сюди, бо ноги тобі поперекручую».
А тоді знову: «Робіне!».
Але Робін не вийшов.
«Ой, боже ж ти мій», — мовила Шарлотта, витираючи руки кухонним рушником, і вийшла на подвір’я.
Опинившись там, вона дещо стривожено, а радше навіть роздратовано, усвідомила, що гадки не має, де шукати. Велосипед стояв спертий на веранду. Він точно не подався б кудись далеко перед самою вечерею, особливо коли в них гості.
«Робіне!» — гукнула вона. Він що, ховається? У їхньому районі дітей його віку не було, і хоч подеколи малі нечупари — що чорні, що білі — й загулювали з річки на широкі хідники Джордж-стріт, затінені дубами, зараз вона жодного не бачила. Іда заборонила йому з ними гратися, хоч іноді він усе одно загулював до них. На найдрібніших було важко дивитися без жалю, такі в них були обдерті коліна й брудні ноги; хоч Іда й витуряла їх геть із подвір’я, Шарлотта, як находило на неї добросердя, деколи давала їм четвертаки й пригощала лимонадом. Проте коли ті повиростали — до тринадцяти-чотирнадцяти років — вона охоче відступала в будинок, полишаючи Іді можливість розійтися на повну й попроганяти їх. Ті діти стріляли по собаках із пневматичної зброї, крали всіляке добро в людей із ґанків, лихословили й до пізньої ночі гасали вулицями.