Нічне повітря було теплим, а блідий, наче крильця молі, цвіт гарденії біля веранди розносив щедрі, теплі, п’янкі пахощі. Еллісон позіхнула. Як можна точно знати, коли спиш, а коли ні? У снах думаєш, що не спиш, хоч насправді це не так. І хоч Еллісон здавалося, що наразі вона не спить, а сидить боса на веранді з вимащеною кавою бібліотечною книжкою на східцях поруч, це не означає, що вона не нагорі в ліжку і їй усе це сниться: веранда, гарденії, усе.
Упродовж дня, дибаючи будинком чи прохолодними коридорами школи, що пахнули антисептиком, з книжками під пахвою, вона постійно запитувала себе: я сплю чи ні? Як я тут опинилася?
Часто, коли вона раптово сахалася й усвідомлювала, що перебуває (скажімо) на уроці біології (пришпилені комахи, рудоволосий містер Піл розводиться про інтерфазу ділення клітини), Еллісон могла визначити, спить вона чи ні, прокручуючи назад шпульку спогадів. «Як я сюди потрапила?» — причмелено роздумувала вона. Чим вона снідала? Чи Еді її привезла до школи, чи є послідовність подій, що якось привели її в ці обшиті темними панелями стіни, цей ранковий клас? Чи якусь мить тому вона була деінде — на безлюдній ґрунтовій дорозі, у себе на подвір’ї, під жовтим небом з білою штукою, що лопоче на його тлі, наче простирадло?
Вона роздумувала про це, ретельно обмислювала, а тоді доходила до висновку, що не спить. Бо годинник на стіні показував дев’яту п’ятнадцять, час, коли в неї починається урок біології; а також тому, що вона досі сиділа в алфавітному порядку, ззаду Меґґі Далтон і перед Річардом Іколзом; а ще через те, що на задній стіні досі висіла пінополістиролова дошка з пришпиленими комахами — пудриста сатурнія луна по центру — поміж плакатом котячого скелета й плакатом центральної нервової системи.
Проте інколи — здебільшого вдома — Еллісон з острахом помічала в потоці реальності дрібні хиби й притичини, для яких не знаходилося логічного пояснення. Троянди були неправильного кольору: червоні, а не білі. Шворки для білизни були не там, де мали б, а на місці, де стояли до того, коли їх п’ять років тому позносило бурею. Перемикач лампи зовсім трішечки відрізнявся або був на іншому місці. На сімейних світлинах чи родинних картинах на задньому тлі виникали таємничі постаті, яких вона ніколи раніше не помічала. Страхітливі відбиття в дзеркалі вітальні за гарними сімейними посиденьками. Помах руки з відчиненого вікна.
«Та ну тебе, — казали мама чи Іда, коли Еллісон указувала на ці речі. — Не говори дурниць. Так завжди було».
Як так? Вона не знала. І вві сні, і наяву світ був слизьким місцем: нестійкі сценічні декорації, дрейф і відлуння, відбите світло. І все це, наче сіль, просипається їй крізь занімілі пальці.
Пембертон Галл їхав із заміського клубу додому на своєму блідо-блакитному «кадилаку» 62-го року з відкритим дахом (ходова частина потребувала вирівнювання, радіатор протікав, пошук деталей обертався справжнім пеклом, доводилося писати в якийсь склад аж у Техасі й чекати два тижні, доки товар прибуде, та попри це машина була його коханою, його малою, його єдиною справжньою любов’ю, і кожнісінький цент, що він заробляв у заміському клубі, ішов або на бензин для неї, або на ремонт, коли ламалася), а як повернув за ріг Джордж-стріт, передні фари ковзнули по маленькій Еллісон Дюфрен, що сиділа сама-самісінька на передніх сходах.
Він зупинився перед її будинком. Скільки їй років? П’ятнадцять? Сімнадцять? Схоже, таки малолітка, можна і за ґрати загриміти, але він мав жагучу слабкість до млявих притрушених дівчат з тонкими ручками й пасмами волосся перед очима.
— Чуєш, — гукнув він їй.
Вона наче не сполохалася, лише так замріяно й ефірно підняла голову, що йому защипало в потилиці.
— Когось чекаєш?
— Ні. Просто чекаю.
«Карамба», — подумав Пем.
— Їду в автокінотеатр, — сказав він. — Хочеш зі мною?
Він очікував, що вона скаже, мовляв, ні, або я не можу, або дай я запитаюся в мами, та Еллісон відкинула бронзове волосся з очей, дзеленькнувши браслетом з талісманами, і відповіла (трішки спізніло; це йому в ній подобалося — її затримка, сонливість, дисонанс).