— Робін, Адді.
— Ой, золотце, — журливо мовила Аделаїда, відриваючи погляд від привабливого хлопця на фотографії. — Якби Робін зараз був з нами, то збивав би дівчаток з ніг, як кеглі. Навіть коли був ще зовсім дріботою… таким сповненим утіхи, що деколи аж вдвоє назад згинався, так смішно йому було. Любив підкрадатися до мене ззаду, хапати за шию і гризти вухо. Чарівний просто. Як папуга Малюк Біллі, що був у Едіт, коли ми ще малі були…
Аделаїда кудись попливла, бо їй знову в око втрапила усмішка молодого звитяжного янкі. «Студент другого курсу» красувалося в підписі. Робін, якби він був живий, був би десь такого самого віку. Вона відчула трепетне обурення. Яке право цей Ф. Дадлі Віллард, хай хто він такий, має на те, щоб жити й сміятися в готелі «Плаза», поки в пальмовому корті грає оркестр, а його глянцева дівчина в сатиновій сукні сміється з його жартів? Аделаїдині чоловіки по черзі померли через Другу світову війну, випадкову кулю під час сезону полювання і обширний інфаркт; у неї було двоє мертвонароджених хлопчиків від першого шлюбу, а донька від другого померла у півтора року, учадівши, коли посеред ночі загорівся димохід на старій квартирі на Вест-Терд-стріт, — страшні удари, підкошені коліна, болість. Проте (одну нестерпну мить за другою, один нестерпний подих за другим) людина переживає такі речі. Тепер, згадуючи тих мертвонароджених двійнят, вона пам’ятала лише їхні витончені й ідеально сформовані риси, мирно заплющені очі, наче вони сплять. З усіх трагедій її життя (а настраждалася вона більше, ніж їй відведено) ніщо не трималося й не гноїлося так надмірно, як смерть Робіна, рана, що так до кінця й не загоїлася, а з часом лише більше гризла, морила й підточувала.
Гаррієт спостерігала за далеким виразом тітки; вона прокашлялася.
— Думаю, це я й прийшла запитати, Аделаїдо, — сказала вона.
— Я все думаю, чи потемніло б у нього волосся, коли б він виріс, — загадалася Аделаїда, виставивши журнал на витягнуту руку й роздивляючись його понад окулярами для читання. — Коли ми були малі, в Едіт волосся було вогнисто-руде, але не таке, як у нього: по-справжньому руде. Ніякого оранжевого відтінку.
«Яка трагедія», — подумала вона. Ті зіпсовані дітиська янкі гоноряться по «плазах», а її прекрасний племінничок, в усіх вимірах кращий за них, спочиває в землі. Робінові так і не випало торкнутися дівчини. Аделаїда з теплом згадала свої три пристрасні шлюби й кулуарні поцілунки власної щедротної молодості.
— Я хотіла тебе запитати, чи не думаєш ти, хто міг…
— Ото він би виріс і розбивав серця, люба моя. Кожна студенточка «Хі О», «Трьох Дельт»50 і Старого Місс билася б за право сходити з ним на збори дебютанток у Ґрінвуді51. Не те щоб я за чисту монету брала ту дебютантську дурню, весь той остракізм, кліки й дрібні…
Грюк-грюк-грюк: тінь перед москітними дверима.
— Адді?
— Хто там? — підводячись, гукнула Аделаїда. — Ти, Едіт?
— Люба моя, — випалила Тетікорум, очманіло влітаючи, навіть не помітивши Гаррієт, і кинула свою сумочку з лакованої шкіри в крісло, — люба, ти собі можеш таке уявити? Той дурисвіт Рой Даял із «Шевроле» хоче зі всіх у «Товаристві панянок» здерти по шістдесят доларів за церковну поїздку в Чарльстон. І ще й на тому обдертому шкільному автобусі!
— Шістдесят доларів? — вереснула Аделаїда. — Він же сказав, що позичає нам автобус. Казав, що безкоштовно.
— Він і тепер каже, що то безкоштовно. А ті шістдесят доларів, мовляв, за бензин.
— Та на тому всьому бензині можна хоч у Китай до комуняк доїхати!
— Юджинія Монмаут уже телефонує скаржитися пастору.
Аделаїда закотила очі.
— Краще б Едіт подзвонила.
— Думаю, вона подзвонить, як почує про це. А ось що сказала Емма Карадайн: «Він лиш хоче добре нагріти руки на нас».
— Певна річ. Можна було би подумати, що йому за таке соромно. Особливо як згадати, що Юджинія, Лайза, С’юзі Лі й решта живуть на соцдопомогу…
— Ну ще якби по десять доларів. Десять, то я б зрозуміла.
— А Роя Даяла ще невідь-яким дияконом вважають. Шістдесят доларів? — чудувалась Аделаїда. Вона підвелася й підійшла до телефонного столика по олівець і записник, а тоді взялася підраховувати. — Божечки, доведеться мені ще атлас брати, — сказала вона. — Скільки нас їде в тому автобусі?