Іда сказала: «Пара тих малих паршивців щойно літали там по вулиці».
Говорячи «паршивці», Іда мала на увазі білих. Вона терпіти не могла бідних білих дітей і з однобоким шалом звинувачувала їх у всіх бідах, що траплялися на подвір’ї, навіть тих, де Шарлотта була певна, що ніяких дітей вони стосуватися не можуть.
«Робін з ними був?» — спитала Шарлота.
«Нєа».
«А де вони зараз?»
«Я їх нагнала»
«Куди?»
«Туди-во в бік вокзалу»
До себе на подвір’я подивитися, що відбувається, вийшла стара місіс Фонтейн, сусідка, вбрана в білий кардиган і арлекінові окуляри. Біля неї, ззаду, стояв ветхий пудель, Мікі, з яким вони були комічно подібні: гострий ніс, шкарубкі сірі кучері, підозріливий випин підборіддя.
«А що ж, — звеселіло озвалася вона. — Велику вечоринку собі там затіяли?»
«Лише родина», — відгукнулася Шарлотта, розглядаючи дедалі темніший горизонт позаду Натчез-стріт, де на віддалі простягалися залізничні рейки. Варто було запросити місіс Фонтейн на вечерю. Місіс Фонтейн — вдова, а єдина її дитина загинула в Корейській війні, проте вона вічно на все нарікала й мерзенно всюди пхалася. Містер Фонтейн, власник хімчистки, помер відносно молодим, і люди між собою сміялися, що то вона його пересудами в могилу звела.
«Що таке?» — запитала місіс Фонтейн.
«Ви раптом Робіна не бачили, ні?»
«Ні. Я весь день нагорі була, порядкувала на горищі. Маю, певно, жахливий вигляд. Бачите, скільки сміття позносила? Знаю, що сміттяра до вівторка не буде, і страшно не хочеться лишати все отак на вулиці, але що вдієш. То де Робін завіявся? Не можете знайти?»
«Далеко зайти точно не міг, — відповіла Шарлотта, ступаючи на тротуар, щоб роздивитися вулицю. — Але вже вечеряти час».
«Виглядає гейби на грім», — відзначила Іда Ру, позираючи на небо.
«Не думаєте, що в став упав? — тривожно припустила місіс Фонтейн. — Я все боялася, що хтось із тих малих туди звалиться».
«Та в ставі навіть пів метра глибини нема», — відказала Шарлотта, але все одно обернулася й подалася на заднє подвір’я.
На задню веранду вже вийшла Еді. «Скоїлося щось?» — запитала вона.
«Нема його там ззаду, — окрикнула Іда Ру. — Я вже дивилася».
Проходячи повз відчинене кухонне вікно збоку будинку, Шарлотта ще почула Ідину євангельську програму:
Ніжно та лагідно кличе Ісусик,
Кличе тебе і мене,
Біля воріт Він чекає й пильнує…
На задньому подвір’ї не було ні душі. Двері сараю з інструментами стояли прочинені навстіж: порожньо. На поверхні ставу для золотих рибок плавала засняділа пелена зеленої погані. Шарлотта підняла голову, і в чорних хмарах спалахнув сплутаний провід блискавки.
Першою його побачила саме місіс Фонтейн. Від її крику Шарлотта скаменіла на місці. Вона обернулася й кинулася бігти назад, швидко, швидко, недостатньо швидко — на віддалі вигуркував глухий грім, під грозовим небом усе заливало химерне світло, підбори взуття вгрузали в багнистому ґрунті, збираючи з собою землю, а хор усе співав десь серед раптового шквального вітру, схолодженого наближенням дощу, що проносився вгорі поміж дубів лопотінням гігантських крил, і газон спинався весь зелений, жовчний і перепадистий, наче море, поки Шарлотта, нажахана й сліпа, спотикалася на шляху до того, що знала, — бо вже все, усе до останнього, було в ньому, у крику місіс Фонтейн — виявиться найгіршим.
Де була Іда, коли вона туди дісталася? Де була Еді? Пам’ятала вона лише місіс Фонтейн, долоню із зіжмаканим «клінексом», притиснутим до рота, і шалені й зворохоблені очі за перловими окулярами; місіс Фонтейн, гавкіт пуделя і — передзвоном нізвідки й звідкілясь, звідусіль водночас — щедре немислиме вібрато лементів Еді.
Він висів з мотузкою навколо шиї на невисокій гілці чорного тупело, що стояло біля зарослого живоплоту бирючини між будинками Шарлотти й місіс Фонтейн; і він був мертвий. Носки м’яких кедів трималися в повітрі за п’ятнадцять сантиметрів від трави. Кіт, Нюня, розпластався пузом зверху на гілці й проворною фінтовою лапкою побивав Робіна по мідно-рудому волоссі, яке, скуйовдившись, блищало на вітрі та яке єдине в ньому ще було правильного кольору.