Місіс Ерол вийшла з вітальні (хтось покликав її у якійсь справі), отож адвокат залишився із Седриком сам на сам. Спершу містер Гевішем не знав, про що говоритиме з хлопцем. Йому хотілося якось підготувати Седрика до зустрічі із дідусем, до тих змін, які чекають його після переїзду. Адвокат розумів, що Седрик не має ані найменшого уявлення про те, що його чекає в Англії, так само як нічогісінько не знає про дім, де йому доведеться жити. Хлопчик навіть не здавав собі справи, що мати не житиме з ним разом в одному будинку. Проте адвокат вирішив: ліпше про це зараз не повідомляти — нехай бодай трохи освоїться з тим, що уже дізнався.
Містер Гевішем сидів собі у кріслі побіч відчиненого вікна; навпроти нього стояло ще більше крісло, в якому зручно вмостився Седрик, відсунувшись углиб крісла, відкинувши кучеряву голівку на спинку. Хлопчик ні на мить не зводив очей з містера Гевішема. Ноги у нього при цьому були схрещені, а руки запхані в кишені — зовсім так само, як мав звичку робити містер Гобс. Поки мама була в кімнаті, Седрик дуже уважно розглядав адвоката, та навіть коли вона вийшла, він ніяк не міг відвести від нього зосередженого і вдумливого погляду. Властиво, по тому, як місіс Ерол вийшла, у кімнаті запала коротка мовчанка. Седрик, здавалося, пильно вивчав містера Гевішема, а той так само зацікавлено вивчав хлопця. І все ніяк не міг вирішити, що такий старий джентльмен як він повинен сказати цьому маленькому хлопчикові, переможцеві перегонів, якого ото бачив перед собою. А ноги переможця у червоних шкарпетках ледве діставали до підлоги, коли він сидів у тому великому кріслі.
Проте Седрик допоміг йому вийти з незручного становища, бо сам розпочав розмову.
— Знаєте, — почав він, — я ж і не знаю, хто такий граф.
— Справді? — перепитав містер Гевішем.
— Не знаю, — потвердив Седрик. — І думаю собі: якщо вже хтось має стати колись графом, то повинен би знати, що воно таке. Правда ж?
— Ну так, звісно, — погодився містер Гевішем.
— Чи не хочете, — ввічливо звернувся до нього Седрик, — чи не хочете по… пояснити мені? (Часом Седрик пропускав склади або повторював їх, коли вимовляв якісь важливі або дуже довгі слова.) Як мій дідусь став графом? Хто його ним зробив?
— Король або королева, ясна річ, — відповів містер Гевішем. — Взагалі графом хтось стає за те, що добре служив своєму суверену, або коли здійснив щось визначне.
— Ох! — вигукнув Седрик. — То це як президент.
— Хіба? — спитав містер Гевішем. — Хіба президента вибирають через це?
— Так, — жваво потвердив Седрик. — Коли людина добра і багато знає, тоді її вибирають на президента. А потім відбувається факельна процесія, грає оркестр і всі виголошують промови. Взагалі я думав: колись, може, стану президентом. А що доведеться стати графом — таке мені ані на гадку не спадало. Я ж нічого не знав про графів, — поспішив пояснити, аби містер Гевішем бува не образився, що йому не хотілося бути графом. — Якби я про них знав, то, певно, також захотів би стати одним із них.
— Гм, граф — це не зовсім те саме, що президент, — вимовив містер Гевішем.
— Справді? — перепитав Седрик. — А чому? Що, у графів немає факельних процесій?
Містер Гевішем заклав ногу за ногу й замислено сплів руки. Подумав, що, мабуть, настав час розповісти все докладніше.
— Граф — дуже, дуже важлива особа, — почав він.
— Зовсім як президент! — докинув Седрик. — Факельна процесія нераз розтягується аж на п'ять миль. І оркестри грають! Містер Гобс брав мене подивитися.
— Графи, — намагався пояснювати далі містер Гевішем, проте уже не так упевнено, — часто мають дуже давній родовід…
— Що це означає? — поспитав Седрик?
— Старовинний рід… дуже древній.
— Ага! — вимовив Седрик, ще глибше запхавши руки в кишені. — Це, певно, як з тою жінкою, котра яблука продає побіля парку. Мушу сказати, вона і справді старовинного роду: така вже старенька, що просто не знаю, як її ото ще ноги носять. Має десь літ зо сто, не менше. Але завжди там стоїть, перед парком, навіть коли падає дощ. Мені її шкода, інші хлопці також її шкодують. Біллі Вільямс якось мав долар, і я попросив його щодня купувати у неї яблук на п'ять центів, аж поки той долар не скінчиться. Його би вистачило аж на двадцять днів, але за якийсь тиждень яблука Біллі вже набридли. На щастя, мені один джентльмен дав був п'ятдесят центів — і тоді вже я купував у тої жінки яблука, замість Біллі. Ну бо якщо хтось належить до такого старовинного роду, то як його не пожаліти. Вона каже, що її болять кістки і що в негоду чується значно гірше.