Містер Гевішем не знав що сказати і лише пильно дивився на серйозне личко свого юного співбесідника.
— Боюся, ви не зовсім добре мене зрозуміли, — взявся він пояснювати. — Коли я казав «старовинний рід», то не мав на увазі віку. Я говорив про рід, який відомий уже упродовж багатьох століть. Представники цього роду — люди, які носили це прізвище — увійшли до історії своєї країни.
— Як Джордж Вашингтон, — зрадів Седрик. — Я чую про нього відколи народився — ай задовго до мого народження він уже був відомий. Містер Гобс каже, що люди ніколи його не забудуть. Ви знаєте: це через Декларацію про Незалежність, і Четверте липня. Він був дуже відважний — це ж зрозуміло.
— Перший граф Доринкурт удостоївся свого титулу чотириста років тому, — врочисто проголосив містер Гевішем.
— Ого! — вигукнув Седрик. — Так давно! Чи ви розповідали вже це матусі? Це б її дуже зацікавило. Коли вона повернеться — розкажіть їй, будь ласка. Вона любить слухати такі цікаві речі. А що іще робить граф… окрім того, що здобуває свій титул?
— Багато хто з них допомагав правити Англією. Дехто відважно боронив її у звитяжних битвах… від найдавніших часів.
— Я також хотів би стати вояком, — мовив Седрик. — Мій батько був вояком, і він був дуже відважний… як Джордж Вашингтон. Напевно, він став би графом… якби не помер. Мене дуже тішить, що графи такі відважні. Бути відважним — то вам неабищо… Раніше я багато чого боявся — темряви, наприклад. Проте коли тільки подумав про солдатів революції і про Джорджа Вашингтона — то мій страх відступав.
— Часто графи мають ще одну перевагу, — повільно проказав містер Гевішем, не зводячи пильного погляду з хлопчика. — Деякі з них мають немало грошей.
Йому було цікаво, чи його юний співбесідник уже знає, яку владу дають гроші.
— Це непогано, — щиро визнав Седрик. — Я б хотів мати багато грошей.
— Справді? — перепитав містер Гевішем. — А для чого?
— Гм, з грішми можна стільки справ залагодити, — пояснював йому Седрик. — Взяти хоча б ту жінку, яка продає яблука. Якби я був багатий, то купив би для неї невеличкий намет — для ятки. А тоді ще маленьку пічку. І взагалі давав би їй долар кожного дощового дня, аби вона могла посидіти собі вдома. А ще — купив би для неї теплу хустку, аби вона у неї закуталася. Тоді її не мучили б так суглоби. Ви ж знаєте, у її віці кістки вже не ті… Вона сильно через них страждає… навіть коли робить найменший рух. От якби я був багатий і міг купити їй бодай ті кілька найпотрібніших речей, то, гадаю, і суглоби так їй не докучали б.
— Гм… А що іще ви зробили б, якби стали багатим? — поспитав його містер Гевішем.
— О, багато чого! Звичайно, я б купив матусі стільки чудових речей — і коробочку з голками, і віяла, і наперстки, і розмаїті перстеники, і енциклопедію, і екіпаж — аби їй не доводилося чекати на трамвай. А якби вона забажала собі рожеве шовкове плаття, то і це би їй купив. Тільки ж вона увесь час ходить у чорному… Але я узяв би її та й завів у якусь велику крамницю із платтями — і нехай вона сама б собі вибрала, що їй до вподоби. Ну а ще Дік…
— Хто такий Дік? — поцікавився містер Гевішем.
— Дік — то чистильник взуття, — пояснив юний лорд. Йому було приємно, що містер Гевішем виявляє зацікавлення його планами. — Він найліпший зі всіх чистильників — ліпших ви просто не знайдете. Він стоїть У самому центрі, на розі. Я знаю його вже багато років. Коли я був ще зовсім маленький, то матуся якраз проходжувалася зі мною по вулиці. І матуся купила мені була такого гарного-гарнющого м'ячика. А він виявився такий стрибучий! Я ніс його в руках, та ось він вислизнув — і покотився просто на середину вулиці, поміж екіпажі з кіньми. Я був просто вражений — і заплакав. Знаєте, я ж був тоді зовсім маленький… І ходив у кілті — це така шотландська спідничка. А Дік саме чистив взуття одному чоловіку. Озирнувся на мене, сказав: «Егей, здоров, малий!» — і кинувся поміж коней і дістав мого м'ячика. Тоді витер його об свою куртку — і подав мені зі словами: «Ну, бачиш, малий, уже все гаразд». Матуся була просто захоплена, і я також. І тепер, хоч коли ото проходжуємося з матусею по центру, то завжди зупинимося з ним побалакати. Він каже мені: «Здоров, малий!» І я йому відповідаю: «Здоров був!» Тоді ми собі трохи поговоримо, він розказує, як у нього справи… Та ось останнім часом якось не дуже йому ведеться.
— І що ви хотіли б для нього зробити? — поцікавився адвокат, потираючи борідку, аби приховати усмішку.
— Що я хотів би для нього зробити? — зосереджено вимовив лорд Фонтлерой. — Я би викупив у Джейка його долю.