— Вона дуже добра, ця продавчиня, — мовив хлопчик до містера Гевішема, коли вони вже відійшли від старенької. А жінці аж перехопило подих від зворушення — вона-бо ніяк не могла повірити у таке щастя. — Якось, коли я впав і розбив собі коліно, вона дала мені яблуко. Просто так, без грошей. Я ніколи цього не забуду. Годі забути людей, які добре до тебе ставилися, правда ж?
Цій щирій душі навіть на думку на спадало, що у світі є люди, які можуть не пам'ятати добра, яке їм хтось зробив.
Розмова з Діком також вийшла доволі зворушлива. У той день Дік саме мав чергове з'ясування стосунків із Джейком, тому Седрик і містер Гевішем застали його у доволі пригніченому настрої. Коли Седрик спокійно пояснив, чого прийшов — бідоласі геть мову відібрало. А лорд Фонтлерой так просто і щиро повідомив Дікові мету свого візиту, що на містера Гевішема це справило неабияке враження. Натомість Дік, довідавшись, що його давній друг став лордом, а коли виросте, то доведеться йому стати ще й графом, — лише роззявив рота і вибалушився на Седрика. Тоді нахилив голову — і йому злетіла шапка. Дік підняв її —і щось пробуркотів. Містеру Гевішему те, що він почув від Діка, видалося доволі дивним.
— Не свисти! — вимовив він. — Як то ти можеш стати графом?
Юний лорд трішки знітився, проте за мить поборов ніяковість.
— Та то ніхто не вірить, коли тільки-но почує, — сказав він. — Містер Гобс навіть було подумав, що я перепікся на сонечку. Я й сам спочатку не знав, що з цим робити, але тепер мені це подобається щораз більше, бо вже трохи до цього звик. Тепер графом є мій дідусь — він дбає, аби все, що я хочу — здійснювалося. Він дуже добрий, мій дідусь, і він — справжній граф. Це він передав через містера Гевішема цілу купу грошей для мене. Я приніс їх сюди — і ти зможеш викупити у Джейка його долю.
Врешті Дік і справді викупив долю Джейка і сам став власником справи, а також нових щіток, робочого костюма та інших корисних речей. Він ніяк не міг повірити своєму щастю, проте освоївся з новим становищем набагато швидше, ніж та продавчиня яблук «старовинного походження». Спершу Дік ходив туди-сюди наче уві сні: дивився на свого юного мецената і боявся, що зараз він ото прокинеться — і все зникне. Навіть коли Седрик простягнув йому руку, аби попрощатися, то й тоді Дік не відразу зреагував.
— Гаразд, бувай, — мовив Седрик, намагаючись триматися впевнено. Проте голос його при цьому зрадливо затремтів і хлопчик часто закліпав довгими віями. — Сподіваюся, справи у тебе підуть добре. Шкода, але я мушу їхати… І залишити тебе. Але, може, ще повернуся сюди… коли вже стану графом. І будь ласка… пиши мені. Ми ж завжди були добрими друзями. Ось, тримай — тут адреса, куди треба надсилати мені листи, — і Седрик вручив Дікові клаптик паперу, на якому було записано адресу його майбутнього дому. — І ще: тепер моє ім'я не Седрик Ерол. Тепер я — лорд Фонтлерой. І… І… бувай здоровий, Діку.
Дік також часто закліпав, його очі зволожіли. Він був чоловік не надто освічений, йому важко було висловити усе, що він у цю мить відчував. Зрештою, бідака і не намагався. Він хіба часто кліпав і ковтав клубок, що став йому у горлі.
— Шкода, що ти їдеш, — врешті глухо вимовив він. І знову закліпав. Тоді глянув на містера Гевішема і торкнув рукою кашкет. — Дякую, сер, що привели його сюди, і за все, що ви зробили. Він… він незвичайний хлопчина, справді, — додав він. — Я все був доброї думки про нього. Бо він таки особливий.
Коли Седрик і містер Гевішем пішли, Дік іще якийсь час стояв, дивлячись їм услід — на цю маленьку постать, яка впевнено крокувала поруч з адвокатом. При цьому очі чоловікові заслала паволока, а в горлі застиг клубок.
У ті дні, що залишилися до відплиття, юний лорд багато часу проводив у крамниці містера Гобса. Містер Гобс був доволі пригнічений: його брав сум. Коли його юний друг на прощання врочисто простягнув йому золотий годинник на ланцюжку, то містер Гобс навіть не міг як належить подякувати. Він поклав футляр собі на коліно і кілька разів мусив висякати носа.
— Там всередині на кришці є напис, — сказав Седрик. — Я сам його придумав і продиктував: «Містеру Гобсу від його старого друга, лорда Фонтлероя. Відкривши це, згадайте мене». Бо я не хочу, аби ви про мене забули.
Містер Гобс знову голосно висякав носа.
— Я тебе не забуду, — вимовив він глухо, як перед тим Дік. — Але ти також не забувай мене, як опинишся поміж тих англійських 'ристократів.
— Я вас не забуду, хай де мені доведеться бути, — відповів юний лорд. — З вами я провів свої найщасливіші години… тобто багато гарних годин. Сподіваюся, ви колись приїдете до мене. Я певен: мій дідусь буде дуже радий. Може, він навіть напише вам листа і сам запросить нас відвідати — коли я йому розкажу про вас. Ви… ви… приймете його запрошення, правда? Навіть якщо він граф — ви ж не відмовитеся приїхати?