— Звичайно, я приїду, аби побачитися з тобою, — великодушно запевнив його містер Гобс.
Отож вони зійшлися на тому, що коли містер Гобс отримає запрошення, у якому його наполегливо запрошуватимуть провести кілька місяців у Доринкуртському замку, то він на той час забуде про свої республіканські погляди, спакує валізу і рушить в дорогу.
Врешті все було готове до від'їзду. Настав день, коли валізи було відправлено на пароплав, а на певну годину до дверей будинку під'їхав екіпаж. Хлопчика тоді охопило невідоме досі почуття самотности. Матуся на якийсь час зачинилася у своїй кімнаті. Коли ж вона спустилася сходами донизу, очі її були вологі, а губи зрадливо тремтіли. Седрик підійшов до матусі — вона нахилилася. Вони міцно обійнялися й обсипали одне одного поцілунками. Седрик розумів, що і матусі, і йому чогось шкода, хоча ще до кінця не розумів, у чому справа. Проте хлопчик спробував на свій спосіб це пояснити:
— Ми любили наш маленький дім, правда, матусю? — спитав він. — І ми завжди будемо його любити, правда ж?
— Так, сонечко, — тихо відповіла жінка. — Звісно, мій любий.
А далі вони сіли в екіпаж і Седрик присунувся якомога ближче до матусі. Жінка озирнулася і крізь віконечко дивилася на будинок, а Седрик не зводив погляду з матусі і тільки гладив її руку.
За якийсь час вони вже опинилися на пароплаві. Скрізь панувала метушня і поспіх. До пристані знай під'їжджали екіпажі, з них виходили пасажири. Пасажири дуже переймалися своїм багажем, який вчасно не довезли на пароплав — отже, була ймовірність, що він запізниться. Носильники вантажили величезні куфри і валізи, опускаючи їх з грюкотом на палубу. Матроси сновигали туди-сюди і розмотували канати. Офіцери віддавали накази. На пароплав піднімалися пані й панове разом з дітьми і няньками. Дехто мав доволі піднесений і радісний вигляд, дехто був сумний і мовчазний, а дехто навіть плакав і витирав хустинкою сльози. Для Седрика усе було цікаво. Він дивився на купи канатів і згорнуті вітрила, на височезну мачту, яка, здавалося, сягала верхівки неба. Хлопчик уже навіть планував поговорити з матросами, аби розпитати їх про піратів.
Уже перед самим відплиттям Седрик стояв на горішній палубі, спершись на загорожу, і спостерігав за останніми приготуваннями. Йому дуже подобалися ці зосереджені вигуки матросів, метушня вантажників. Та ось увагу хлопчика привернув якийсь рух серед людей, що стояли на пристані в очікуванні відплиття пароплава. Хтось відчайдушно намагався пробратися крізь натовп, аби опинитися ближче до судна. Це був юнак, і в його руці виднілося щось червоне. Дік! Він так поспішав до Седрика, що геть засапався.
— Я біг цілу дорогу, — випалив він, піднявшись по трапу. — Прийшов тебе відпровадити. Слухай, у мене справи пішли просто чудово! А це я купив для тебе — з того, що заробив вчора. Можеш вдягати, коли опинишся серед тих дженджиків-модників. Був ще папір, щоб загорнути, але я його загубив, як пробирався до тебе. Бо ті, внизу, не х'тіли мене пускати, о. Диви, то хустинка — пов'яжеш собі на шию.
Дік випалив усе це на єдиному подиху. І тут пролунав дзвоник. Дік миттю кинувся бігти назад, ледве Седрик встиг вимовити бодай слово.
— Бувай! Зав'язуй її, коли будеш серед тих дженджиків! — задихано вигукнув Дік обернувшись — і стрілою помчав донизу.
За якусь мить Седрик з матір'ю побачили, як Дік промайнув через нижню палубу і зістрибнув на берег, коли вже піднімали трап. Стоячи на пристані, став вимахувати своїм кашкетом.
Седрик міцно тримав у руці хустинку. Вона була з яскраво-червоного шовку, прикрашена зображеннями підків та кінських голів.
Пароплав віддав кінці. Це супроводжувалося скрипінням канатів і метушнею серед матросів. Люди на березі гукали до пасажирів, а ті так само гукали у відповідь:
— Бувай! Бувай! Бувай, друже! — майже в один голос повторювала юрма. — Не забувай нас. Напиши, коли доберешся до того Ліверпуля. Бувай! Бувай!
Юний лорд Фонтлерой нахилився вперед і став вимахувати хустинкою.
— Бувай, Діку! — закричав він з цілої сили. — Дякую тобі! Бувай, Діку!
І пароплав відчалив від берега. Люди далі гукали. Мати Седрика опустила вуаль. Товпа на березі змішалася. А Дік нічого довкола себе не бачив — бо не відводив погляду від цього ясного личка, обрамленого золотистими кучерями, які куйовдив вітер. І не чув нічого, крім: «Бувай, Діку!» — що долинало з пароплава.