Вона простягнула Мері руку. Та міцно її потиснула. Мері добре розуміла, як почувається ця жінка, яка щойно покинула свою батьківщину, а тут їй ще й доведеться розлучитися з рідною дитиною.
Слуги-англійці з цікавістю розглядали хлопчика та його матір. Поміж слуг, звісно, ходило немало чуток. Їм було добре відомо про недобру вдачу графа та про те, чому місіс Ерол повинна замешкати тут, у Курт-Лоджі, тоді як син житиме у замку. Вони також знали, які великі статки успадкує цей хлопчина, хоча й не заздрили йому, знаючи крутий норов його дідуся, який страждав на подагру.
— Нелегке життя його жде, бідаку, — знай перемовлялися між собою слуга.
Проте про самого хлопчика їм напевно нічого не було відомо. Та й справді, звідки їм було знати, який характер має юний лорд Фонтлерой.
Седрик сам скинув зі себе пальтечко — бо ж звик усе робити сам, без допомоги слуг — і взявся роззиратися довкола. Обвів поглядом простору вітальню, картини й оленячі рога на стінах та купу інших деталей, що прикрашали вітальню. Усе було йому цікаве, бо вдома такого ще не доводилося бачити.
— Матусю, — звернувся він, — а правда, тут дуже гарно? Тішуся, що мені випало щастя тут жити. Такий гарний великий дім!
Звісно, якщо порівнювати з їхнім будиночком на тісній нью-йоркській вуличці, то цей дім і справді здавався дуже світлим і просторим. Мері завела їх нагору, у спальню, стіни якої були перетягнуті барвистим ситцем. У каміні весело гуготів вогонь, а перед каміном спокійно спала велика біла кішка перської породи.
— То економка із замку прислала вам її, мем, — пояснила Мері. — Вона добра жінка, і постаралася все для вас приготувати. Я бачила її коротко, то й перемовилися троха. Вона дуже любила капітана, дуже, мем, і тепер все сумує за ним. Ото вона мені і сказала: як місіс Ерол зобачить ту кішку під каміном — то їй відразу здасться, ніби вона вдома. Вона ж капітана знала від малого. Казала, файна була дитина, а як виріс — то ще файніший ся зробив. І характер мав добрий — все шось доброго скаже і їй, і всім, кого ото тілько зобачив, чи то який вельможний аристократ, чи то простий чоловік. А я їй тоді кажу: «Та його син — то викапаний тато. Малий геть в нього вдався — такий милий і файний хлопчисько, як сам капітан Ерол».
Помившись і перевдягнувшись після дороги, місіс Ерол і Седрик спустилися вниз у велику світлу вітальню. Правда, стеля тут була не надто висока, а старі меблі — усі ці великі крісла з високими спинками та масивними поручнями, прикрашеними старомодним різьбленням, дещо незвичні полиці, шухлядки — видавалися трохи важкими. Перед каміном замість килимка лежала велика тигрова шкіра, а обабіч стояли фотелі. Велична біла кішка, яка відразу по приїзді нових господарів пішла була за лордом Фонтлероєм нагору, тепер знову спустилася сюди, до вітальні. Седрик відразу вмостився на тигрячому хутрі перед каміном, а кішка згорнулася клубочком побіч, немовби пропонуючи подружитися. Седрик так втішився, що поклав голову поруч з кішкою і почав її гладити, при цьому зовсім не звертаючи уваги на те, про що розмовляють його мати та містер Гевішем.
Вони говорили доволі тихо. Місіс Ерол виглядала схвильованою — це виказувала її блідість.
— Хоч сьогодні йому не треба їхати? — спитала вона. — Бодай сьогодні він ще залишиться зі мною?
— Звісно, — так само тихо відповів містер Гевішем. — Сьогодні він не мусить їхати. Щойно ми пообідаємо, я сам поїду до замку і повідомлю графа, що ви вже прибули.
Місіс Ерол глянула на Седрика. Хлопчик безтурботно лежав собі, зручно вмостившись на тигрячій шкурі. На його рум'яному личку вигравали відблиски полум'я, золотаві пасма розсипались по тигрячій шкурі (яка виконувала роль килимка), а кішка дрімотливо муркотіла — так їй подобалося, що Седрик гладить її своєю делікатною долонькою.
На обличчі місіс Ерол з'явився ледь помітний усміх.
— Граф навіть не здогадується, чого мене позбавляє, забираючи його від мене, — сумно проказала вона.
Тоді перевела погляд на адвоката і додала:
— Будьте такий ласкавий, перекажіть графу, що я воліла б не брати від нього грошей.
— Не хочете грошей? — здивовано вигукнув містер Гевішем. — Ви хочете відмовитися від тої виплати, яку граф призначив на ваше утримання?
— Так, — дуже просто відповіла жінка. — Я воліла б її не брати. Досить того, що змушена прийняти цей дім… І я вдячна за це графу, бо так зможу бути неподалік від свого сина. А щодо грошей, то маю трохи власних заощаджень — мені цього вистачить, тому й не потребую більше. Якщо граф так уже мене незлюбив, то мені тим більше не хотілося б, аби він подумав, ніби я відпустила Седрика через ті гроші. Бо сина я відпускаю тільки тому, що люблю його понад усе і заради його щастя здатна забути про себе і свої потреби. І ще: цього бажав би його батько.