— Я маю передати вам повідомлення від місіс Ерол, — промовив він.
— Не хочу чути жодних її повідомлень! — гнівно відрізав граф. — Що менше про неї буду знати — то ліпше.
— Бачите, але це важливо, — пояснював адвокат. — Вона воліє відмовитися від утримання, яке ви їй призначили.
Графа аж пересмикнуло.
— Що?! — вигукнув він. — Що ви сказали?! Містер Гевішем повторив:
— Вона стверджує, що в цьому немає потреби, а оскільки стосунки між вами годі назвати приязними…
— Приязними?! — з люттю вигукнув граф. — Можу сказати напевно: вони ніколи не будуть приязними! У мене сама згадка про неї викликає ненависть! Примітивна корислива американка! Нехай не показується мені на очі.
— Мілорде, — вимовив містер Гевішем, — мені здається, її годі назвати корисливою. Для себе вона нічого не просить. Просто повідомляє, що не може прийняти ті гроші, які ви їй запропонували.
— Вона зумисне так робить! — відрізав граф. — Хоче, аби я з нею побачився. Думає, що буду захоплюватися її рішенням. Аякже, дочекається! Це всього лиш та американська незалежність! Але я не дозволю, аби вона жила як жебрачка — та ще під самою брамою мого парку! Якщо вже вона матір мого внука, то має займати відповідне становище — і вона буде його займати. Тому й отримуватиме ті гроші, хоче того чи ні!
— Місіс Ерол не буде їх витрачати, — сказав містер Гевішем.
— А це мене не обходить! — скрикнув граф. — Гроші їй все одно посилатимуть. Аби не казала людям, що живе тут як жебрачка, бо я їй нічого не даю! Це вона просто хоче, аби хлопець погано про мене думав! Певно, вже його проти мене настроїла!
— Ні, — сказав містер Гевішем. — Властиво маю переказати Вам ще одне її прохання — сподіваюся, це переконає Вас, що вона нічого супроти Вас не чинила.
— І слухати не хочу! — випалив граф, аж засапавшись від гніву та болю в нозі.
Проте містер Гевішем вів далі:
— Вона просила, аби не говорити лорду Фонтлерою нічого, що могло би упевнити його, ніби це ви наполягли на розлуці… через неприязнь до неї. Хлопчик дуже її любить, отож вона певна, що ця новина хіба послужила б перешкодою для ваших стосунків із внуком. Лорд Фонтлерой цього не зрозуміє, стане вас боятися або відгородиться байдужістю. Місіс Ерол каже: він іще замалий, аби зрозуміти, в чому тут справа, тому нехай спершу підросте — а тоді й довідається.
Вона не хоче, аби усе це затьмарило вашу першу зустріч із внуком.
Граф глибше вмостився у кріслі. Його глибоко посаджені очі широко відкрилися.
— Що-що? — вимовив він, затамувавши подих. — Що? Ви хочете мене переконати, ніби вона нічого не сказала синові?
— Ані словом не прохопилася, — сухо відказав адвокат. — Можу вас у цьому запевнити. Хлопчик хіба знає, що ви — найліпший і найдобріший дідусь на світі. Його віри у ваші чесноти не підважено жодним словом. А поки я був у Нью-Йорку, докладно виконував усі ваші розпорядження, тим-то лорд Фонтлерой мав усі підстави вважати вас взірцем щедрости і доброчинносте.
— Справді? — перепитав граф.
— Слово честі, — потвердив містер Гевішем, — ставлення до вас лорда Фонтлероя цілком залежатиме саме від вас. І, якщо дозволите, я би таки порадив у його присутності утримуватися від зневажливих висловлювань на адресу його матері. Це те, що найбільше сприяло б вам у нав'язуванні контакту із внуком.
— Гм, ото ще мені клопіт! — буркнув граф. — Та ж малому тільки сім років!
— Так, і всі ці сім років він провів разом з матір'ю, тому й любить її цілим серцем, — стримано завважив містер Гевішем.
РОЗДІЛ 5
У дідусевому замку
Вже геть пополудні карета, у якій їхали юний лорд Фонтлерой та містер Гевішем, врешті повернула на довгу простору алею, що вела прямісінько до замку. Граф розпорядився, щоб онук прибув якраз на обід. Так само граф чомусь побажав, аби Седрик сам увійшов до кімнати, яка йому призначалася.
Отож карета котилася по алеї. Лорд Фонтлерой зручно сидів собі, спершись на розкішні подушки, і з неабиякою цікавістю спостерігав за дорогою. Справді, хлопчика цікавило геть усе, що відкривалося його очам. Насамперед, його захоплювала сама карета із вгодованими доглянутими кіньми та їхня упряж з розмаїтими блискітками. Не менш цікавими були високий кучер і лакей, що супроводжував лорда Фонтлероя та містера Гевішема. Седрик розглядав їхні лівреї, бо такого йому ще не траплялося. Та найбільшу увагу хлопчика привертала корона на боках карети, отож він узявся розпитували лакея, що воно означає.
Коли карета наблизилася до брами парку, Седрик визирнув у вікно, аби роздивитися могутніх камінних левів, що охороняли вхід. При брамі стояв милий будиночок, густо вкритий плющем. З нього вийшла привітна рожевощока жінка, щоб відчинити їм ворота. За нею з хатинки вибігло двійко дітей. Очі у них світилися цікавістю: було видно, що їм страшенно кортить чимскоріш роздивитися того маленького хлопчика, який ото приїхав у кареті. Седрик також прикипів до них поглядом. Їхня мати вклонилася гостям, привітно усміхаючись. Тоді зробила знак дітям — і вони також чемно вклонилися на привітання.