— Невже вони мене знають? — спитав лорд Фонтлерой. — Певно, цій жінці просто здалося, ніби ми знайомі, — спробував якось сам собі пояснити. Тоді зняв з голови берет з чорного оксамиту, помахав нею жінці і щиро усміхнувся.
— Доброго здоров'я! — гукнув він дзвінко. — Як у вас справи?
Седрик бачив: жінці було дуже приємно таке почути. Вона ще ширше усміхнулася, а її блакитні очі випромінювали ласку і привітність.
— Нехай Господь благословить вас, ваша високосте! — вимовила вона. — Нехай з вашого милого личка не сходить та щаслива посмішка. Ласкаво просимо!
Лорд Фонтлерой помахав беретом і знову кивнув їй головою, коли карета саме проїжджала ворота.
— Мені подобається ця жінка, — мовив він до адвоката. — Видно, що вона любить дітей. Я хотів би потім прийти до неї і бавитися з її дітьми. Цікаво, а скільки їх у неї? Якщо багато, то ми зможемо бавитися у війну.
Містер Гевішем не сказав Седрику, що йому навряд чи дозволять бавитися з дітьми сторожихи. Адвокат подумав, що іще матиме час, аби усе це йому пояснити.
Тим часом карета котилася поміж величними височенними деревами, що росли обабіч алеї. Їх гілки вгорі спліталися і творили немовби зелену арку. Се-дрикові ще ніколи не доводилося бачити таких могутніх дерев. Як і їхати попід аркою із зелених гілок. Хлопчик іще не знав, що Доринкуртський замок вважався одним із найгарніших у цілій Англії, а парки, що його оточували, були за площею чи не найбільші в Об'єднаному Королівстві. Знову: деякі дерева у Доринкуртському парку справді не мали собі рівних. Зокрема ті, котрі росли попри центральну алею. Проте Седрик, звісно, не здавав собі з цього справи. Йому просто страшенно сподобалося проїжджати попід склепінням із гіляччя, крізь яке заломлювалися призахідні промені сонця. Довкола панував спокій і тиша. Погляд знай вихоплював милі галявки чи окремі дерева, що височіли мов велетні. Хлопчика потроху опанувало невідоме досі бентежне відчуття величі і краси, що панували довкола. Юний лорд помічав високі папороті поміж деревами та дзвіночки, що ото синіли клаптиками. Хлопчик заливався сміхом, побачивши переляканого кролика, що вихопився із зеленої трави і кинувся навтьоки — лише його білий хвостик і бачили. А раз їм навіть трапився виводок куріпок. Почувши карету, куріпки пурхнули і відлетіли від алеї. Седрик від захоплення аж заплескав у долоні.
— Гарно тут, правда ж? — звернувся він до містера Гевішема. — Мені ще ніколи не випадало бувати серед такої краси. Тут навіть ліпше, ніж у нью-йоркському Центральному парку.
Врешті Седрика взяв подив — чому-то вони їдуть так довго.
— А скільки треба їхати від паркової брами до замку? — спитав він.
— Та десь із чотири милі, — відповів адвокат.
— Гм, немало. Для людей, котрі живуть у замку, — то шмат дороги, — завважив юний лорд.
Щохвилини щось приваблювало його увагу. Ось він встиг помітити оленів — кілька їх лежало у траві, а деякі стояли. Було видно їхні чудові гіллясті роги. Олені дещо стривожено пильнували за рухом карети. Годі й казати, ці горді тварини просто зачарували Седрика.
— Сюди приїздив цирк? — захоплено вигукнув він. — А може, вони тут просто живуть собі? Чиї ж вони?
— Вони тут живуть, — відповів містер Гевішем, — і належать вашому дідусеві, графу Доринкурту.
Невдовзі їхнім очам відкрився замок — велична будівля із сірого каменю. У його незліченних вікнах відбивалися сонячні промені. Призахідне освітлення м'яко прокреслювало оборонні вежі і стіни з бійницями, здебільша порослі плющем. Замок оточували розмаїті тераси і галявини з барвистими квітниками.
— Та це найгарніше місце у світі! — вигукнув Седрик, аж розчервонівшись від захоплення. — Правдивий королівський палац! Якось я бачив одну картинку у збірці казок — там також був такий замок…
Масивні вхідні двері замку відчинилися. Хлопчик побачив багацько слуг, які стояли при вході, вишикувавшись у два ряди, не зводячи очей з юного лорда. «Гм, і чого це вони так вишикувалися?» — подумав було Седрик, а тоді задивився на їхні лівреї. Він, зрозуміло, не здогадувався, що слуги у цей спосіб віддавали честь йому, Седрику, який одного чудового дня стане володарем усіх цих маєтностей: розкішного замку, так подібного на королівський палац, величного парку та старезних дерев, які ростуть у ньому, галяв, порослих папороттю та лісовими дзвіночками, серед яких залюбки бавляться зайці і дикі кролики, а на траві лежать собі плямисті олені з великими вологими очима.