— Доброго ранку, мілорде, — проказала місіс Мелон. — Як вам спалося?
Мілорд протер очі й усміхнувся.
— Доброго ранку, — відповів. — Я й не знав, що тут опинився.
— Вас перенесли, коли ви вже спали, — пояснила економка. — Це ваша спальня. А це — місіс Довсон. Вона буде вами опікуватися.
Фонтлерой сів на ліжку і подав руку місіс Довсон — зовсім так само, як він ото вітався з графом.
— Доброго здоров'я! — мовив він. — Дуже вам вдячний, що ви прийшли мені допомогти.
— Можете називати її Довсон, мілорде, — сказала усміхаючись економка. — Всі її так називають, от вона і звикла.
— Міс Довсон чи місіс Довсон? — поцікавився юний лорд.
— Просто Довсон, мілорде, — промовила Довсон, сяючи добродушною посмішкою. — Господь з вами: я ані міс, ані місіс. Чи не зволите встати, мілорде? Я допоможу вам вбратися і тоді поснідаєте у своїй кімнаті.
— Дякую, але я вже багато років вмію вбиратися сам, — відповів Фонтлерой. — Матуся навчила мене. Зі слуг у нас тільки Мері була, ото вона і прала, і все решта робила в хаті. Тому я не міг їй завдавати клопотів. Я й викупатися сам можу — ви тільки спину допоможіть мені помити, гаразд?
Довсон переглянулася з економкою.
— Довсон зробить усе, що ви її попросите, — сказала місіс Мелон.
— Звичайно. Най Господь вас благословить, — добродушно додала Довсон. — Ви можете вдягатися сам, якщо хочете, а я буду стояти поруч. Якщо щось треба — відразу поможу.
— Дякую вам, — відповів лорд Фонтлерой. — Знаєте, мені часом важко собі дати раду з ґудзиками. Отоді я прошу когось допомогти.
Довсон здалася йому напрочуд милою і привітною жіночкою, отож заки хлопець скінчив митися і вдягатися, вони подружилися. Фонтлерой також устиг багато довідатися про її життя. Виявилося, що її чоловік був у солдатах і його вбили у справжній битві. А син Довсон став матросом. Він ходив у далекі плавання, бачив піратів, людоїдів, а також китайців і турків. А ще він привозив додому розмаїті мушлі предивної форми й уламки коралів — і все це Довсон була готова у будь-яку мить йому показати. Це ж так цікаво! Хлопчик також довідався, що Довсон усе своє життя доглядала за дітьми. І сюди вона переїхала з другого кінця Англії, де опікувалася гарненькою дівчинкою на ім'я леді Ґвінет Воєн.
— Вона вам, мілорде, якась рідня, — сказала Довсон. — Певно, колись її і побачите.
— Справді? — перепитав Фонтлерой. — Було б цікаво. У мене серед друзів дівчаток не було, але мені подобалося на них дивитися.
Коли вони перейшли у сусідню кімнату, де мав бути сніданок (а була це доволі простора зала), Седрик побачив, що з неї є вхід у ще одну. Довсон пояснила, що ця кімната також його. Хлопчик відчув себе надто маленьким для такого простору. Це відчуття було настільки сильним, що за сніданком він звірився у ньому Довсон. А сніданок і справді був знаменитий.
— Я ж всього лише маленький хлопчик, — задумливо вимовив він. — Замалий я іще, аби ото жити у такому великому замісу і мати отакі величезні кімнати. Не думаєте?
— О на маєш! — здивувалася Довсон. — Дивно, що ви таке кажете. Але нічого, поживете ще тут трохи — то й перестанете тим перейматися, бо сподобається. Гарно тут, правда?
— Місце і справді чудове, — відповів Фонтлерой, легенько при цьому зітхнувши, — але я волів би, аби зі мною тут була матуся. Зранку ми завжди снідали разом, я клав їй цукор до чаю, наливав вершки, подавав тости. І ми собі так гарно разом розмовляли…
— Та звісно, — потішаючи його, проказала Довсон, — але ж ви можете щодня її бачити, і стільки всього розказувати. Господь з вами! Ото зачекайте трохи, перейдіться по маєтку, роздивіться все довкола — собак, коней у стайнях. Я знаю, що вам подобається дивитися за кіньми…
— Тут є коні? — вигукнув Фонтлерой. — Я їх дуже люблю. От і Джима люблю. То кінь містера Гобса, возить крам до його крамниці. І був би з нього нічого кінь — аби ж не такий упертий.
— Чекайте-чекайте, — вимовила Довсон, — ото побачите наші стайні. Дорогенький мій, ви ж іще навіть не подивилися другу кімнату!
— Це ж яку іще? — поспитав Фонтлерой.
— А от скінчите зі сніданням і підемо дивитися, — сказала Довсон.
Звичайно, що хлопця взяла цікавість, отож він зосередився на сніданку. Певно, у тій кімнаті є на що подивитися, думав собі Седрик. А з обличчя Довсон тим часом не сходив отой поважно-таємничий вираз.