— Та, втішного мало, — хитнув головою граф.
— Тоді, певно, грою не дасться вас відволікти, — стурбовано вимовив хлопчик. — Може, навпаки, тільки надокучатиме? Що скажете? Хочете побачити чи ні?
— Іди принеси, — проказав граф.
Такого ще не траплялося — бесідувати ото з хлопчиком, який пропонує навчити його забави. Але ця новизна графа розважала. Коли Седрик повернувся з коробкою, на губах графа з'явилася ледь помітна посмішка, а очі виказували нетерпіння побачити, що буде далі.
— Можна, я присуну столик ближче до вашого крісла? — поспитав Седрик.
— Закалатай у дзвінок, нехай прийде Томас і пересуне, — відповів йому граф.
— Та ну, я й сам це можу зробити, — відказав Фонтлерой. — Він не такий важкий.
— Добре, — погодився дідусь.
Коли граф спостерігав, як Седрик зосереджено взявся пересувати столик, посмішка на його вустах зробилася ще помітніша. Та ось врешті столик посунуто. Седрик витягнув гру з коробки і розклав на столі.
— Вам буде дуже цікаво, якщо ви ото вперше в це граєте, — сказав Фонтлерой. — Дивіться, ви будете грати чорними битками, а я білими. Оце гравці. Вони оббігають поле — і це рахується одне коло… а це аут… а це перша база, а отут друга… І третя… а оце називається «дім».
Хлопчик захоплено пояснював усі деталі гри. А далі ще в особах зобразив, як у дуже складній позиції було перехоплено м'яча того незабутнього дня, коли містер Гобс узяв його на справжню гру. Було напрочуд приємно спостерігати за його жвавими жестами і щирою втіхою, що виражалася у цілій його маленькій доладній постаті.
Та врешті пояснення залишилися позаду і вони почали грати. Графові не було аніскілечки нудно у його товаристві. Його юний партнер був цілком поглинутий грою: захоплено сміявся, коли йому вдавалися кидки, особливо коли дія відбувалася побіля «дому», — але не менше тішився і з успіхів суперника, отож гра приносила усім одне задоволення.
Якби тиждень тому хтось описав графові Дорин-курту картину, як ото якогось ранку він геть забуде про свою ногу і свій норов і що змусить його про це забути не що інше як дитяча гра (чорні і білі битки на яскраво помальованій дошці), у яку він бавитиметься з золотоволосим хлопчиком, — то граф, поза всяким сумнівом, лише б розсердився, почувши такі дурниці. Але зараз усе було саме так: за грою він забув про все і про всіх, тому поява Томаса, який повідомив про прибуття гостя, застала господаря Доринкурту геть зненацька.
Гість, поважний літній пан, увесь вбраний у чорне, — а був то не хто інший як священик з тутешньої парохії, — як тільки-но ступив на поріг і на власні очі уздрів цю дивовижну сцену, то від несподіванки аж подався назад, мало не зіткнувшись із Томасом.
Річ у тім, що лише обов'язок змушував шановного містера Мордонта здійснювати ці візитації у замку свого вельможного патрона, які насправді не справляли йому жодної приємности, оскільки той-таки вельможний патрон робив усе, аби ці візити нічим добрим і не пахли. Сама церква, та й благочинність загалом лише викликали відразу у графа, отож аби довести вельможного володаря Доринкурту до гніву, досить було згадати, що хтось у його володіннях є бідний, хворий і потребує допомоги. Коли господареві замку дошкуляла подагра, то він без найменших вагань заявляв, аби йому не морочили голову такими дурницями, як людські нещастя. Якщо ж граф почувався більш-менш добре, то, бувало, навіть давав якісь гроші священику, але при цьому доводилося вислухати купу прикрих речей. Граф, за своїм звичаєм, шпетив цілу парохію, дошкульно картаючи всіх за лінощі і дурощі. Так чи сяк, хай у якому настрої був господар Доринкурту, а в'їдливости і вміння принизити співрозмовця йому не бракувало ніколи, отож шановний містер Мордонт нераз у глибині душі відчував, що лише християнські принципи не дозволяють йому пожбурити у графа чимось важкеньким. За всі роки своєї праці на Доринкуртській парохії містер Мордонт не міг пригадати, аби граф бодай раз допоміг комусь із власного бажання, аби потурбувався про когось, окрім себе.
Сьогодні містеру Мордонту треба було обговорити з господарем Доринкурту одну невідкладну справу. Йдучи по алеї до замку, він думав, що візит цей обіцяє бути особливо прикрим, тому що графа уже кілька днів мучила подагра. Від цього настрій у нього був такий препаскудний, що чутки про це долинули і до села — одна молода служниця розповідала про це своїй сестрі. Ця жінка заробляла на життя тим, що тримала крамницю, де можна було купити нитки, голки, м'ятні льодяники — і почути розмаїті плітки. Отож місіс Дібл знала про замок та його мешканців практично все, так само як про навколишні ферми та про саме село, а чого не знала — те й уваги не вартувало. І, звісно, про замок їй було відомо геть-геть усе, до найменших дрібниць, оскільки її сестра, Джейн Шортс, служила там покоївкою і приятелювала з Томасом.