— Господар так гнівається, так гнівається! — розповідала місіс Дібл, спершись на прилавок. — І таке вже виговорює… Містер Томас казав Джейн, що такого ні одна жива душа не годна витримати. Оно два дні тому пожбурив у нього тарілку з тостами. Містер Томас каже, що якби не то файне товариство, яке ото серед слуг зібралося, то він би там ні години не витримав!
Священик добре знав усе це: граф був заблуканою вівцею у цій парохії, отож кожна добра парохіянка вважала за обов'язок обговорити його поведінку за чаєм.
Але був іще другий клопіт — і саме він більше хвилював священика. Тому що клопіт той з'явився у замку недавно, тим-то всі про нього говорили.
Хто ж бо не пам'ятав, у яку лють впав старий граф, коли довідався, що його наймолодший син, капітан Седрик Ерол, одружився з американкою? Хто не знав, як суворо їхній господар обійшовся зі своїм сином, цим ставним, вродливим і привітним юнаком, єдиним з усієї вельможної родини, хто викликав симпатію у людей? Хто не пам'ятав, що капітан так і помер далеко від дому, у бідності й забутті, не дочекавшись батькового прощення? Кому не було відомо, як люто ненавидів граф цю нещасну молоду жінку, яка стала його синові за дружину — та так, що навіть не хотів чути про дитину, аж доки не померли його старші сини, не залишивши йому спадкоємця? А хто не знав, що приїзду свого єдиного внука граф чекав без особливої втіхи, оскільки був переконаний, що хлопчик виявиться нахабним американцем, позбавленим доброго виховання та освіти, тим-то остаточно зганьбить його вельможне ім'я?
Пиха і затятість, що віддавна заполонили серце старого графа, навіть не дозволяли йому припустити, що усі довкола читають його думки. Де ж би там хтось посмів здогадатися, що у нього на серці? Де ж би там сміли обговорювати це вголос? Проте слуги усе чудово бачили, тим-то легко читали найменшу зміну на його обличчі — а потім в кухні ділилися між собою враженнями, легко пояснюючи причини спалахів гніву чи пригнічений настрій свого господаря. А граф і далі був переконаний, що ніхто нічого про нього не знає. Та це зовсім не заважало Томасові обговорювати останні новини із Джейн, куховаркою, лакеєм, покоївками й іншою челяддю: «Ох, здається мені, що наш пан казиться через капітанського сина — певно, снить і бачить, як той його ганьбить. Катюзі по заслузі, — додавав далі Томас. — Ну бо чого іще чекати від дитини, яка мусила рости в бідності в тій нездалій Гамериці?
Ось такі-то думки гніздилися у голові превелебного містера Мордонта, коли він крокував по парковій алеї поміж столітніх дерев. Річ у тім, що містер Мордонт чудово знав: хлопчик, який викликав таку веремію, якраз нещодавно прибув до замку. Отож якщо він уже встиг розчарувати свого вельможного дідуся, то той, зрозуміло, свою лють спрямує на першого-ліпшого, хто натрапить йому на очі. А тим першим-ліпшим, вочевидь, цілком може бути він сам, тобто містер Мордонт.
Уявіть собі, яке здивування чекало на превелебного Мордонта, коли Томас відчинив перед ним двері до бібліотеки — а звідтам полився радісний дитячий сміх.
— Оті двоє поза грою! — дзвінко вигукував хлопчик, страшенно захоплений тим, що відбувається на дошці. — Вони поза грою!
Далі превелебний Мордонт уздрів графа. Вельможний володар сидів у своєму кріслі, витягнувши хвору ногу на табуретку. До крісла присунуто маленький столик, на якому було розкладено якусь гру. І ось: поруч із графом, притулившись до його здорового коліна, стояв маленький хлопчик. Личко малого роз-червоніло, а очі аж сяяли від утіхи.
— Двоє поза грою! — захоплено вигукнув хлопчик. — Ви ж бачите, вони вийшли!
І лише потому вони помітили, що до бібліотеки хтось увійшов.
Граф озирнувся, зібравши докупи свої кущуваті брови, а тоді, упізнавши містера Мордонта, доволі привітно кивнув йому — на превелике здивування останнього. Здавалося, граф на якусь мить просто забув, яким прикрим він може бути, коли захоче.
— А, містер Мордонт, це ви? — вимовив граф. Голос його, як завжди, сухий і різкуватий, зараз навіть виражав якусь зичливість. — Як бачите, у мене з'явилося нове заняття.
При цьому граф однією рукою обійняв Седрика за плечі — певно, у глибині душі старий пишався своїм онуком і йому хотілося це показати гостеві. В очах господаря Доринкурту світилася втіха: він ледь-ледь підсунув хлопця уперед.