— Ну так, вони не жебраки. Вони всі — чудові каменярі, чистильники чобіт і продавчині яблук, — іронічно сказав граф.
Якусь мить затримав погляд на внукові. Річ у тім, що графові спала одна думка. І хоча наміри у господаря Доринкурту були не найліпші, але сама думка була незгірша.
— Підійди-но сюди, — сказав нарешті граф.
Фонтлерой підійшов, обережно обминаючи хвору дідусеву ногу.
— Що ти зробив би у цьому випадку? — спитав його граф.
Це питання неабияк схвилювало містера Мордонта. Він-бо прожив у Доринкурті немало часу і глибоко переймався справами своєї парохії: пастор добре знав кожного парохіянина, кожного орендаря. Серед них були бідні й багаті, чесні і працьовиті — але також нечесні й ліниві. Пастор чудово розумів: цей хлопчик, який ото стоїть перед ними, із широко відкритими карими оченятами, з руками в кишенях, у майбутньому володітиме великою владою, яку можна використати як на добро, так і на зло. Містер Мордонт також усвідомлював, що цю владу хлопчик може отримати вже, у цю хвилину — з примхи старого свавільного чоловіка, його дідуся. І якщо ця дитина не мала де навчитися шляхетности і великодушности, то така «забава» може погано обернутися не лише для навколишніх, але, передовсім, для неї самої.
— То як ти вчинив би у цьому випадку? — не відступав граф.
Фонтлерой підійшов ближче до дідуся і довірливо поклав йому руку на коліно.
— Якби я був дуже багатий, — почав він, — і не такий малий, як зараз, то дозволив би містеру Гіґінсу залишитися на тій фермі, а ще передав би його дітям те, чого вони найбільше потребують. Але я ще малий хлопчик…
І Седрик на хвилю замовк. Та наступної миті його личко просвітліло.
— Ви ж можете що завгодно зробити, правда? — звернувся він до дідуся.
— Гм… — протягнув граф, не зводячи з нього погляду. — Ти так гадаєш?
Здавалося, йому було приємно таке про себе почути.
— Я мав на увазі: ви можете кожному дати те, що йому треба, — пояснив Фонтлерой. — А хто такий Ньюік?
— То мій управитель, — відповів граф. — Орендарі не дуже його люблять.
— То ви зараз йому напишете? — поставив питання Фонтлерой. — Я принесу перо і чорнильницю, гаразд? І заберу гру зі столу.
Вочевидь, хлопчик анітрішки не сумнівався у тому, що дідусь не дозволить Ньюікові здійснити свій план.
Граф помовчав, не зводячи очей з Фонтлероя, а тоді спитав:
— Ти вмієш писати?
— Так, — відповів Седрик, — хоча й не дуже добре.
— Тоді позабирай це все зі столу, — звелів граф, — а тоді піди візьми з мого столу перо, чорнило й аркуш паперу.
Містер Мордонт слухав усе це із щораз більшим зацікавленням. Фонтлерой прудко виконав дідусеві побажання. За кілька хвилин на столику вже був і папір, і перо, і велика чорнильниця.
— Ось! Усе готове — і ви можете писати, — радісно вимовив Седрик.
— Ти писатимеш, — сказав граф.
— Я?! — вигукнув Фонтлерой, залившись густим рум'янцем. — А чи воно матиме силу, якщо напишу я? Та й часом я роблю помилки, якщо під рукою нема словника і ніхто мені не допомагає.
— Так, твій лист матиме силу, — потвердив граф. — Гіґінс на помилки точно не скаржитиметься. Зрештою, це ти у нас філантроп, а не я. Отож бери в руки перо і пиши.
Фонтлерой узяв перо, вмочив у чорнило, а тоді нахилився над аркушем, готовий до праці.
— Що мені писати? — спитав він.
— Можеш написати: «Гіґінса поки що не чіпати». І підпис: «Фонтлерой», — продиктував йому граф.
Фонтлерой ще раз вмочив перо і взявся писати, підпираючи підборіддя рукою. Це була справа поважна, посувалася поволі, бо хлопець вкладав у це всю душу. Та ось лист був уже готовий і Седрик простягнув його дідусеві. Хлопчик усміхнувся, але було видно, що він хвилюється.
— Гадаєте, цього досить? — ще раз перепитав він. Граф глянув на листа — і кутики його вуст мимовільно розтягнулися.
— Звісно, — відповів він. — Гіґінс буде цілком задоволений.
І передав листа містеру Мордонту. А написано там було ось що:
Дорогий містере Ньюіку, бутъласка, дуже прошу Вас, аби Ви покищо залишили містера Гіґінса на фермі.
Буду дуже Вам вдячний.
З повагою,
Фонтлерой.
— Це містер Гобс завжди так підписував свої листи, — промовив Фонтлерой, — і я подумав, що ліпше додати «бутьласка». А я правильно написав «буть-ласка»?
— Ну, у словнику воно пишеться дещо інакше, — завважив граф.
— От за це я й боявся, — промовив Фонтлерой. — Мені варто було перепитати. Знаєте, коли слова мають більше ніж один склад, то завжди ліпше перевіряти їх за словником. Так певніше. Я перепишу листа.