І він справді наново усе переписав, перепитавши перед тим у графа, як правильно пишуться складні слова.
— Дивна штука правопис, — мовив Седрик. — Часом слова пишуться зовсім не так, як вимовляються. Ось наприклад: я думав, що «бутьласка» пишеться через «т» і разом — а це помилка. Так само «покищо» — теж, виявляється, треба писати окремо. Часом я геть від цього гублюся…
Отож містер Мордонт повертався із Доринкуртського замку з листом Фонтлероя. А ще пастор ніс зі собою тепле почуття вдячности і надії — чого з ним іще не траплялося після цих візитів.
Провівши містера Мордонта до дверей, Фонтлерой повернувся до дідуся.
— А можна мені зараз піти до матусі? — поспитав він. — Думаю, вона виглядає мене.
Граф якусь хвилину зберігав мовчанку.
— Спершу зазирни до стайні — там тебе чекає несподіванка, — проказав нарешті. — Закалатай у дзвінок.
— Якщо ви тільки дозволите… — вимовив Фонтле-рой, залившись рум'янцем. — Звичайно, я дуже-дуже вам вдячний… але, думаю, буде ліпше, коли я загляну до стайні вже завтра. Матуся ж чекатиме…
— Гаразд, — сухо відповів граф. — Я звелю, щоб подали карету.
А тоді кинув:
— Це поні.
Фонтлерою аж перехопило подих.
— Поні! — вигукнув він. — Чий поні?
— Твій, — відповів йому граф.
— Мій?! — не йняв віри хлопчик. — Мій поні? Мій? Як оті забавки у кімнаті?
— Так, — потвердив дідусь. — Хочеш його побачити? Наказати, щоб його вивели зі стайні?
Щічки Фонтлероя спалахнули немов маки.
— Я навіть думати не важився, що у мене буде свій поні! — видихнув він. — Ані не мріяв про це. А як матуся втішиться! Ви все-все робите для мене!
— То хочеш побачити свого коника? — поцікавився граф.
Фонтлерой набрав повні груди повітря, перш ніж відповісти.
— Я дуже хочу його побачити, — проказав він. — Так хочу, що навіть описати це не можу. Але, боюся, не встигну…
— А хіба ти мусиш їхати до матері вже, в цю хвилину? — поставив питання граф. — Хіба не можеш відкласти цей візит?
— Ні, — хитнув головою Фонтлерой, — вона від ранку думає про мене, а я про неї.
— Ну, якщо так… — протягнув граф, — тоді закалатай у дзвоник.
Вони сіли в карету і поїхали. Поки карета котилася по алеї, граф мовчав. А Фонтлерой, навпаки, ніяк не міг заспокоїтися — усе говорив про поні. Якої він масті? А великий? А як його звати? А що він їсть? А скільки місяців має? А можна завтра зранку на нього подивитися?
— Ото матуся зрадіє! — знай повторював хлопчик. — Вона буде вам безмежно вдячна за те, що ви так добре до мене ставитеся! Вона ж бо знає, як мені подобаються поні… але я навіть не мріяв, що колись сам матиму! Один хлопчик із П'ятої авеню мав поні, то він щоранку верхи на ньому прогулювався, а ми завжди ходили попри його дім, аби тільки побачити.
Седрик відкинувся на подушку і захоплено дивився на графа.
— Думаю, що ви найдобріша людина на цілім світі, — врешті випалив хлопчик. — Ви стільки добра робите! І завжди думаєте про інших. Матуся каже, що доброта — це коли людина думає не про себе, а про інших. Ну це ніби про вас сказано, правда?
Його світлість настільки спантеличило почуте, що він навіть не знав як відповісти. Графові треба було зібратися з думками. Те, що дитина у своїй щирості всі його підступи трактує як вияви добра і шляхетности — до цього навіть граф не був готовий.
А Фонтлерой провадив далі, захоплено дивлячись на дідуся своїми великими чистими очима:
— Ви ж бо допомогли стільком людям! Ось наприклад: Майкл із Бриджит та їхні десятеро дітей, продавчиня яблук, а ще Дік, а ще містер Гобс, а також містер і місіс Гіґінс разом з дітьми, ну і містер Мордонт — тому що він пішов дуже задоволений. І матуся, і я — тому що ви подарували мені поні і ще багато-багато всякого й різного. Знаєте, я спробував усіх їх полічити (загинаючи в умі пальці), то ось: вийшло двадцять сім осіб — тих, котрим ви допомогли. Це ж так багато — двадцять сім осіб!
— То ти вважаєш, що це я усім їм допоміг? — врешті озвався граф.
— Ну звісно, — потвердив Фонтлерой. — Ви всіх їх підтримали — і ці люди були щасливі. Знаєте… — завагався на хвильку, — дехто помиляється щодо графів, але це тому, що зовсім їх не знає. То я про містера Гобса… Мушу йому написати і все розповісти, як то є насправді.
— А що містер Гобс думає про графів? — поцікавився лорд Доринкурт.
— Бачите, річ у тім, що містер Гобс не знав жодного графа, а тільки читав про них у книжках. Отож він вважав… ви тільки не ображайтеся… він був переконаний, що всі вони страшні тирани… І ще казав, що жодного із них він до своєї крамниці навіть близько не пустить. Але я впевнений: якби містер Гобс запізнався з вами, то відразу змінив би свою думку. Обов'язково напишу йому про вас.