«У місці сім спочиваєть прах Ґреґорі Артура, Графа Доринкуртського, та жони єго, Елісон Гілдеґард».
— Можна вас щось спитати? — тихенько прошепотів Фонтлерой, бо його взяла цікавість.
— Що саме? — повернув голову граф.
— Ким були ці люди?
— Це твої предки, які жили у нашому замку кількасот літ тому, — відповів йому дідусь.
— Гм, тоді, можливо, це від них у мене такий дивний правопис, — з повагою промовив хлопчик.
Далі Фонтлерой відкрив молитовник і знайшов початок служби. Заграв орган. Фонтлерой підвівся й усміхнено дивився просто на матусю. Він дуже любив музику, разом з матусею вони частенько співали разом, отож і тут відразу підхопив мелодію. Його чистий дзвінкий наче у соловейка голос злився з хором. Седрик забув про всіх і про все — так захопив його спів. Це неабияк зворушило старого графа — відкинувшись на подушки у своєму кутку, затіненого завісою, він не зводив погляду із хлопчика. Седрик стояв, випрямивши спину і піднявши догори очі. В руках він тримав великий псалтир, відкритий на потрібній сторінці, і з усією своєю дитячою щирістю виспівував псалом. У його волоссячку заплутався сонячний промінь, що проник сюди крізь віконний вітраж — від цього здавалося, ніби голівка хлопчика сама сяє. Місіс Ерол дивилася на його натхненне личко — і серце її забилося частіше від зворушення: уста самі промовляли слова молитви. Жінка просила Господа, щоб те багатство, яке звалилося на її сина, не зіпсувало його чистої душі, не обернулося для нього спокусою і злом. Бо саме ці думки не давали їй спокою останні дні.
— Ох, Седрику, мій Седрику! Як би я хотіла багато знати, щоб помагати тобі доброю радою, — сказала йому якось увечері, коли він прибіг сказати їй надо-браніч і вже збирався їхати назад до замку. — Можу сказати тобі хіба одне, мій милий хлопчику: будь відважний, будь добрий і чесний — завжди. Тоді ти нікому не завдаси болю, нікого не зраниш, тоді зможеш допомагати людям. Хтозна, може, цей великий світ стане бодай трішки кращим — бо у ньому живе мій маленький хлопчик. А це дуже важливо, мій милий Седрику, коли світ стає хоча б дрібку кращим, бо у ньому хтось живе, навіть якщо це такий маленький хлопчик, як ти.
Коли Фонтлерой повернувся до замку, то повторив матусині слова своєму дідусеві. А тоді додав:
— А я відразу подумав про вас. І сказав матусі, що світ уже став кращим, тому що у ньому живете ви. І ще сказав, що намагатимуся бути на вас подібним.
— І що на те матуся? — з певною тривогою спитав граф.
— Вона сказала, що це правильно, бо завжди потрібно бачити в людях добре. А коли бачимо щось добре, то варто брати приклад і для себе.
Можливо, граф саме пригадував собі ті слова, коли ото позирав зі свого кутка у бік, де сиділа молода вдова, яку від них відділяло кілька рядів. Граф зупиняв погляд на її вродливому чистому обличчі і про щось собі думав. Його син, який так кохав цю жінку, помер, не дочекавшись прощення… Очі її були так подібні до очей малого… Проте які думки викликала у графа ця жінка, не міг знати ніхто. Чи його серце бодай трохи зм'якло при її вигляді, а чи й далі у ньому громадився гнів і затятість — з виразу обличчя старого вельможі годі було прочитати.
Коли служба скінчилася, парохіяни не поспішали розходитися — все громадилися на церковному подвір'ї, цікаві ближче роздивитися графа з його онуком. Коли вони вже минали ворота, один фермер, який там стояв, бгаючи в руках свого капелюха, зібрався з відвагою і ступив до них крок. Був це чоловік середніх років, зі змученим обличчям.
— А, Гігінс, — вимовив граф. Фонтлерой відразу повернувся до нього.
— О, то це містер Гіґінс? — вигукнув він.
— Так, — сухувато потвердив граф. — Гадаю, він прийшов подивитися на нового землевласника.
— Так, мій пане, — проказав чоловік. Його засмагле обличчя при цих словах залив густий рум'янець. — Містер Ньюік сказав, що лорд Фонтлерой був такий добрий і замовив за мене слово, тому я подумав, що мушу йому подякувати… якщо дозволите.
Певно, чоловіка здивувало, що його доброчинець виявився іще таким малим — хоча стільки для нього зробив. А доброчинець задер голівку, аби роздивитися містера Гіґінса, — ну геть так само, як ото його діти, на чию долю останнім часом випало стільки випробувань, — і, виглядало, анітрішки не здавав собі справи, якою поважною особою зробився.
— Я вам дуже вдячний, ваша світлосте, дуже вдячний, — вимовив чоловік. — Справді, ви стільки для мене зробили…