Якби хтось хотів навчити Фонтлероя, як сподобатися старому графові (який ото ані на хвильку не спускав погляду з онука), то напевно не міг би вигадати ліпшої поради. Тільки-но поні із юним лордом рушив по парковій алеї, на суворому зморшкуватому обличчі графа — о диво! — проступив рум'янець, а у погляді з-під кошлатих брів явно світилася втіха, яку цей гордовитий вельможа вже й не сподівався відчути. Граф сидів у своєму кріслі і ледве міг дочекатися, коли то вершники повернуть до нього знову. І ось за кілька хвилин до бібліотеки долинуло цокання копит — на цей раз коні гнали доволі швидко. Капелюх Фонтлероя тримав Вілкінс — хлопець пустив свого коника у галоп і гнав уперед. Волосся розмаялося, лице аж пашіло від швидкої їзди — хлопець увесь віддавався новому відчуттю.
— Дивіться, я пустив коня у галоп! — сапаючи, вимовив він. — Я проїхався галопом! Звичайно, я ще не вмію так добре галопувати, як той хлопчик з П'ятої авеню, але у сідлі таки втримався, о!
Уже після першого уроку верхової їзди Седрик відразу подружився і з поні, і з Вілкінсом. Тепер не минало і дня, аби люди не бачили їх верхи на сільській дорозі чи на паркових алеях. Діти з цікавістю вибігали на вулицю, аби подивитися на гордовитого гнідого поні та на маленького вершника, який так ґраційно тримався у сідлі. Юний лорд при цьому знімав капелюха, вимахував ним і гукав: «Привіт! Доброго ранку!» Звісно, це мало нагадувало аристократичні манери, зате звучало дуже щиро. Часом Фонтлерой зупинявся, аби просто поговорити з дітьми. А потім Вілкінс знову мав що розповідати, бо Фонтлерой наполіг, аби вони зупинилися побіля сільської школи, тому що побачив там хлопчика, який кульгав на одну ногу і мав стомлений вигляд. Отож Фонтлерой поступився місцем у сідлі цьому хлопчикові, аби той доїхав додому.
— Чесне слово, — оповідав Вілкінс цю історію на стайні, — чесне слово, я ще такого не видів! Чуєте, мені він не дав злізти з коня, бо тому хлопчині, каже, буде зависоко, а на поні якраз. Каже: «Вілкінсе, дивіться, хлопчик кульгає, а я ні. Та й розмовляти нам так буде ліпше». І що собі гадаєте, таки довелося тому хлопчині сісти на поні, а наш лорд йде собі збоку, руки в кишені, капелюх на потилиці, ще й насвистує — і хоч би що! А коли ото до дому того малого добралися, то його мати відразу на порозі стала. А наш лорд капелюха зняв і каже їй: «Я привіз вашого сина, пані (чуєте?) — бо в нього нога болить, а з тим ціпком йому ходити важко — спиратися незручно. Попрошу дідуся, аби йому милиці якісь зробили». Чуєте, та жінка мало не впала від здивування, та й мені самому мову відібрало. Отаке-то!
Почувши усю цю історію, граф анітрохи не розсердився (бо саме цього побоювався Вілкінс), а лише засміявся. Далі попросив Вілкінса повторити усе від початку — і знову зайшовся сміхом. Мало того, за кілька днів карета графа Доринкурта рушила до хатинки, у якій жив той кульгавий хлопчина. Тільки-но карета зупинилася, як з неї вистрибнув Фонтлерой, схопив на плече пару міцних, проте легких милиць, що вилискували на сонці, ніби новенька рушниця, і вручив їх місіс Гартл (бо саме так звали матір хлопчика).
— Це мій дідусь передає вам поклін і вітання. Візьміть, будь ласка. Це для вашого сина. Сподіваюся, так йому буде зручніше ходити.
— Я передав вітання від вас, — сказав він дідусеві, сівши у карету. — Ви мені цього не казали, але я подумав, що ви, певно, просто забули, правда?
Граф знову засміявся, але заперечувати не став. Річ у тім, що у Фонтлероя з кожним днем спілкування міцніло переконання у щедрості і шляхетності його дідуся. Справді, хлопчик не мав ані найменшого сумніву у тому, що його дідусь — це найдобріша і найщедріша людина у цілому світі. Звісно, а що іще залишалося думати юному лорду Фонтлерою, коли злива подарунків не припинялася ані на мить — ледве встигав вимовити, як тут-таки отримував бажане. Часом це навіть розгублювало хлопчика. А граф послідовно дотримувався свого плану, згідно з яким його внук мав отримувати все чого душа забажає і робити що заманеться. Ясна річ, таку поведінку зі ще зовсім малою дитиною годі назвати мудрою, проте Седрик на диво добре давав собі раду. Хтозна, може, він і піддався би спокусі — навіть попри свою добру і щиру вдачу, якби не мав змоги по кілька годин проводити з матусею у Курт-Лоджі. Якраз матуся, його «найліпший друг», дуже делікатно й обережно допомагала йому знайти якісь орієнтири. Вони багато розмовляли, отож повертаючись до замку, Седрик забирав зі собою не тільки матусині поцілунки, але і її щирі прості поради, які так легко закарбовувалися у пам'яті.