— Тут є одне місце, — вимовив Фонтлерой, дивлячись своїми широко відкритими від хвилювання очима, — на самому краю села. Матуся була там і бачила. Хатинки туляться одна до одної, деякі взагалі вже валяться. І нема чим дихати. Люди бідують, страшні злидні — годі дивитися. Частенько їх допадає лихоманка, вмирають діти. Ті люди приречені жити у бідності і хворобах! їхнє становище навіть гірше, ніж у Майкла і Бриджит. Дахи діряві, протікають. Матуся ходила до одної жінки, яка там живе. Потім, після тих відвідин, навіть не дозволяла мені наблизитися, поки не передяглася. А коли розповідала мені про це, то аж сльози їй стояли в очах.
Очі Седрика також наповнилися слізьми, проте він спробував усміхнутися.
— Я сказав матусі, що ви нічого про це не знаєте і пообіцяв вам розповісти, — вимовив він. Тоді вислизнув з крісла і підійшов до дідуся. — Ви ж можете все це змінити, — проказав, дивлячись на нього, — можете допомогти цим людям, як допомогли Гіґінсам. Ви ж завжди всім допомагаєте. Саме так я сказав матусі: що ви допоможете, бо Ньюік просто забув вам доповісти про все це.
Граф сидів і дивився на дитячу руку, що лежала на його коліні. Ньюік нічого не забув — він не раз розповідав йому, що діється у тому окраїнному закутку. Отож граф добре знав про злидні, про нужденні хатини, старі водостоки, вогкі стіни і діряві дахи, знав про бідність, про лихоманку, про людські страждання. Містер Мордонт також не раз описував йому становище мешканців того закутка, вдаючись до найяскравіших порівнянь, на які тільки був здатен, проте усе це викликало у графа лише гнів. А у ті дні, коли йому дошкуляла нога, граф Доринкурт узагалі міг заявити щось на взірець: що швидше та злидота виздихає, то ліпше для всіх! І на цьому будь-яка розмова закінчувалася. Але зараз, коли граф дивився на дитячу руку на своєму коліні, коли зустрічався із щирим стурбованим поглядом цих очей — він відчув, як у його душі прокидається почуття сорому.
— То що, ти хочеш, щоб я почав будувати нові будинки для орендарів, так? — спитав він врешті.
А тоді поклав свою долоню на онукову ручку і погладив її.
— Так, там усе треба завалити, — жваво підхопив Фонтлерой. — Матуся теж так сказала. Давайте… давайте вже завтра почнемо! Підемо туди і скажемо, аби все позносили. Люди так втішаться, коли побачать вас! Вони відразу зрозуміють: ви прийшли, аби їм допомогти!
І його очі засяяли від радощів. Граф підвівся з крісла і поклав руку на плече хлопчика.
— Давай перейдемося по терасі, — проказав він з коротким смішком, — там усе й обговоримо.
І вони рушили на терасу, як робили це майже кожного вечора. Під час тієї прогульки граф кілька разів засміявся, ніби сам до себе. І ще: упродовж цілої прогулянки він ані на хвильку не знімав руки з плеча свого юного супутника.
РОЗДІЛ 10
Граф стурбований
Справді, під час своїх відвідин сільських хатинок місіс Ерол довелося здійснити немало сумних відкриттів. Виявилося, що зісередини все воно виглядає зовсім не так мальовничо, як із пагорка, порослого вересом. Зблизька ця мальовничість одразу розвіювалася. Сподіваючись побачити серед мешканців старання і працьовитість, місіс Ерол натомість зіткнулася з байдужістю, бідністю і темнотою. Дуже швидко жінка зрозуміла, що Ерлборо насправді є найбіднішим селом у цілій околиці. Багато чого їй розповів містер Мордонт, ділячись своїми клопотами і розчаруваннями, а решту вона побачила на власні очі. В управителі тут завжди брали осіб, котрі лише вміли догоджати графові й анітрохи не дбали про орендарів, які скніли у злиднях. Село занепадало, з кожним днем справи тут ішли гірше і гірше.
А той закуток — то взагалі був жах: перехняблені халупи, хворі, нещасні, зневірені люди. Коли місіс Ерол потрапила сюди вперше, то аж здригнулася від побаченого. Бідність, бруд довкола — усе це вражало навіть сильніше, ніж у місті. Виглядало, що тут годі щось зарадити. Дивлячись на брудних недоглянутих дітей, що виростали серед злиднів і цілковитої байдужости, жінка згадувала свого сина, свого хлопчика, який жив у розкішному замку, серед багатства і достатку, чиї бажання сповнювалися ледве він встигав їх висловити — ніби маленький принц. І при цих порівняннях материнське серце підказало їй одну думку. Зрештою, для неї, як і для усіх решта, було очевидно, що граф справді прив'язався до Седрика, отож не зможе відмовити у його проханні.
— Граф не відмовить йому, — мовила вона до містера Мордонта. — Він-бо задовольняє кожне його бажання. Чому б не скористатися цим для добра отих людей? Я вже про це подбаю.