Отож одного дня, коли Дік старанно ґлянцував черевики чергового клієнта, на тротуарі перед його робітнею зупинився присадкуватий опецькуватий чолов'яга із брезклим обличчям та лисиною на голові — і втупився у вивіску, яка повідомляла:
МАЙСТЕР ДІК ТІПТОН
НАЙЛІПШИЙ В ОКРУЗІ
Чоловік так довго розглядав вивіску, що у Діка вже прокинулася жива цікавість. Отож скінчивши ґлянцувати взуття свого клієнта, він спитав:
— Поґлянцувати вам, сер?
Чолов'яга повільно підійшов і поставив ногу на підставку.
— Так, — проказав.
Дік узявся до роботи, а товстун усе переводив погляд з Діка — на вивіску, тоді знову з вивіски на Діка.
— Звідки це в тебе? — поспитав нарешті.
— Від одного хлопця, — відказав Дік, — мого друга. Він зі всім мені тут поміг. Файний малий, другого такого не зайдеш… Тепер він в Англії. Поїхав, щоб стати там… ну, як його… лордом.
— Лорд… лорд… — повільно повторив містер Гобс. — Лорд Фонтлерой, майбутній граф Доринкурт?
Дік мало не випустив щітки з рук.
— Пане, то ви його знаєте?! — вигукнув хлопець.
— Чи мені його не знати? — проказав містер Гобс, обтираючи змокріле чоло. — Та ж знав його від народження. Ми ціле життя зналися… от воно як.
Чоловік справді розхвилювався і йому було важко говорити. Він лише дістав з кишені свій золотий годинник, відкрив футляр і показав напис Дікові.
— «Містеру Гобсу від його старого друга, лорда Фонтлероя. Відкривши це, згадайте мене», — прочитав повільно. — То він на пам'ять мені подарував. «Хочу, щоб ви не забували про мене», — так він мені сказав. Та я би пам'ятав його, навіть якби він мені нічого не дарував чи навіть якби ми більше ніколи не зобачили-ся, — додав він, похитавши головою, — бо такого друга неможливо забути…
— Так, такого малого ше тре' пошукати, — погодився Дік. — А сміливий був — як не знаю хто. Я таких ще не видів. Я його дуже поважав, справді. Бо ми були друзями. А подружилися відразу, як тільки ото зобачилися, той малий і я. Знаєте, я вихопив його м'ячика з-під візка — і він того ніколи не забував. Все як тільки ото переходив ту' — зі своєю мамою і з нянькою — все гукав мені: «Привіт, Діку!» А тоді ще руку подавав, ніби дорослий, хоча сам мені ледве до паса діставав, та й одяг на ньому був завеликий — виглядав ніби дівчинка в ньому. Файний був малий — ото бувало поговориш з ним, то й на душі відразу стане легше…
— Правду кажеш, — хитнув головою містер Гобс. — Шкода, що мусить ото стати графом. Був би з нього файний бакалійник, от що… та й галантерейник нічо' би вийшов… Не було би йому ту' рівних! — завершив він, із жалем хитаючи головою.
Справді, вони мали стільки всього розповісти одне одному, що за одну зустріч це було неможливо зробити. Отож домовилися, що завтра увечері Дік навідає бакалійника у його крамниці — там і договорять. Дік страшенно втішився, отримавши це запрошення. Він-бо майже усе життя жив на вулиці — однак не став через це злодієм чи лиходієм, а навпаки — у глибині душі завжди мріяв про гідне існування. А відтоді як отримав змогу розвинути власну справу, то вже заробив і на дах над головою, а тепер сподівався доробитися і до більшого. Тим-то запрошення від цього статечного чолов'яги, власника крамниці на розі, що навіть мав конячку і візок — стало для хлопця неабиякою подією.
— А про графів та їхні замки ти щось чув? — поцікавився містер Гобс. — Я х'тів би знати про них більше і докладніше…
— Та читав трохи, — відповів йому Дік. — Ото в «Дешевій бібліотечці» була одна повість. Називалася «Злочин графа, або Помста графині Мей». Ото історія! З наших хлопців багато її брали читати.
— То захопи її, як підеш до мене, — сказав містер Гобс. — Я тобі за неї заплачу. Взагалі, принеси всі книжечки, в яких пишуть про графів. Ну, а як не про графів, то хай уже буде про маркізів чи про герцогів… хоча він ні разу не згадував ані про тих, ані про других. Ми трохи говорили з ним про графську корону, але мені ще ні разу не випадало видіти її на власні очі. Думаю, ту' їх і не знайдеш…