— То значить, він там у небезпеці! — вимовив чоловік. — У небезпеці! Якщо влада там у руках отаких страшних бабів, які таке ото виробляють — хтозна що там може діятися у цю хвилину! Хлопчик у небезпеці!
Якщо така баба впаде у шал — то хто там може чутися безпечно?!
— Та зачекайте, — спробував запокоїти його Дік, хоча було видно, що він і сам стривожився, — тепер там уже інша править. Я чув, що теперішню звуть Вікторія, а та, про яку ото книжка пише, була Мері.
— Ага, — вимовив містер Гобс, знову обтираючи спітніле чоло, — ага, правду кажеш. Зрештою, в газетах ніби нічого не писали про диби чи обценьки, якими ламають пальці, ані про спалення на вогнищі… Але все одно, з тими дивними англійцями годі чутися безпечно. Кажуть, вони навіть Четверте Липня — і то не святкують!
Потім містер Гобс іще кілька днів ходив сам не свій, аж поки не отримав листа від лорда Фонтлероя і не перечитав його кілька разів поспіль. А тоді ще прочитав листа, якого Фонтлерой надіслав Дікові практично у той сам час — і лише тоді трохи заспокоївся.
Обох — і містера Гобса, і Діка — Фонтлероєві листи дуже тішили. Вони знову і знову їх перечитували, переповідали один одному, тішилися кожним словом. А потім кілька днів писали відповіді — і також багато разів їх перечитували й обговорювали між собою, як і листи, отримані з Англії.
Для Діка взагалі щось написати було непростою справою. Все, що він вмів, того навчився за якихось кілька місяців, коли жив зі своїм старшим братом і ходив до вечірньої школи. Однак, будучи хлопцем метким, він згодом ще й старався розвивати свої знання: писав на полях газет або ж крейдою на хідниках, стінах і парканах. Він розповідав містеру Гобсу про себе і про свого старшого брата, який опікувався ним по смерті матері, коли Дік іще був зовсім маленький. Батько їхній помер ще раніше. Дікового брата звали Бен. Він як міг опікувався Діком, аж доки хлопець не підріс і не почав продавати газети та працювати посильним. Ось так вони й жили собі удвох. У Бена справи йшли цілком незле і згодом він отримав місце в одній дуже пристойній крамниці.
— І треба ж таке, — розповідав далі Дік, розчаровано хитаючи головою, — припекло йому тоді вженитися з одною! Геть голову згубив — так закохався в неї. Вженився ото — і поселилися вони у двох кімнатах при тій-таки крамниці. А жінка його моцна була — ну просто як тигриця, коли ото кидалася в нервах. Як впаде в гнів — то геть все трощить, що зобачить. А розізлити її — на то великого труду не тре' було. А потім ще малого народила — такого самого крикливого, як вона сама. Верещав день і ніч, якщо я не носив його на руках. А як він кричав, то вона на мені зло зганяла. Раз жбурнула в мене тарілку — а потрапила в малого. Якраз у підборіддя. Лікар потім сказав, що рубець в дитини на ціле життя вже лишиться. Файна мамця, нє? І так ото всім нам по черзі діставалося — і Бенові, і мені, і малому. Найбільше вона на Бена злилася — що заробляв мало. Аж врешті він подався на захід зі ще одним чоловіком — аби там худобу розводити. І от, минув десь тиждень після його від'їзду, і я вже розпродав газети, вертаюся ввечері додому — а двері замкнені, нікого нема. Господиня каже: втекла ваша Мінна, аж за нею закурилося! Потім казали, що вона за океан подалася, десь там влаштувалася за няньку до якоїсь пані, в котрої також була мала дитина. І от, відтоді ми про неї більше і не чули. Ані Бен від неї вістки жодної не дістав. Якби я був на його місці, то ані дрібки тим би не переймався. Зрештою, мені здається, що він і не переймається. Але спочатку то дуже сох за нею. Кажу, геть голову згубив чоловік. Взагалі вона навіть дуже нічо' собі була — як гарно вбереться і не злиться. Мала такі виразні чорні очі і волосся до колін. Ото як заплете його в косу — а коса така як рука груба виходила! — та закрутить на голові, а очі блищать як вуглини! Казали, що вона якась напів італійка — бо чи то її батько, чи мама ніби з Італії походили — тому і вдачу таку скажену мала. Певно, вона точно з тої Італії була, кажу вам!
Дік часто розповідав містеру Гобсу про свого брата Бена, який, відтоді як подався на захід, раз чи двічі навіть писав йому.
Власне Бенові спершу не надто щастило і він мандрував у пошуках ліпшого місця. Та от нещодавно він нарешті осів на одному ранчі в Каліфорнії — бо знайшов там добру роботу.
— Та жінка, та Мінна, йому добре сала за шкіру залила, — сказав якось Дік містеру Гобсу. — Нема ради, мені часом його просто шкода…
Дік тоді сидів у бакалійника у крамниці. Містер Гобс саме набивав свою люльку.
— Бо не тре' було женитися, — поважно заявив він, підвівшися з крісла за сірниками. — Жінки… Хто-хто, а я чогось доброго від них ніколи ся не сподівав.