Від хвилювання його личко зашарілося.
Треба було бачити, як дивився на нього старий граф! Кошлаті брови зійшлися докупи, а в очах світилося якесь геть незвичне зворушення. Як же це все було дивно!
— Хлопчику мій, — хрипко вимовив граф — і голос його при цьому, хочете вірте, хочете ні, — задрижав, хоча говорив він надзвичайно рішуче, — поки я живий — ти будеш моїм онуком. Присягаю, часом мені здається, що у мене досі нікого, крім тебе, і не було…
Седрикове личко спалахнуло ще більше — бо з його душі ніби звалився тягар. Він запхав обидві руки в кишені і подивився дідусеві у вічі.
— Справді? — ще раз перепитав. — Ну, тоді мені нема чого перейматися тим графством. Байдуже, буду я графом чи ні. Я ж то думав… розумієте, я думав, що тільки той, хто має стати графом — тільки той і може бути вашим онуком. А я — ні… Ось чому мені зробилося так не по собі…
Граф поклав йому руки на плечі і притягнув до себе.
— Вони нічого не зможуть від тебе забрати, — вимовив він, важко дихаючи від хвилювання, — бо я все для цього зроблю. Не вірю, що їм вдасться щось від тебе відняти. Ти просто створений для свого становища — можливо, ти таки його посядеш. Але хай там як повернуться справи — ти все одно матимеш усе, що я буду в стані тобі дати… все!
Старий граф наче говорив з дорослим чоловіком, а не з дитиною — таким рішучим було його обличчя і такий серйозний голос. Здавалося, що граф радше давав обіцянку самому собі — і, можливо, так воно і було.
Він-бо і сам не міг собі уявити, наскільки глибоко полюбив цього хлопчика, наскільки пишався ним. Зараз граф як ніколи виразно усвідомив силу характеру, доброту і привітність свого внука. Бо ж упертому затятому старому годі було збагнуги, як можна так просто відмовлятися від того, до чого він сам був ціле життя прив'язаний — це не вкладалося у жодні його уявлення. Тим-то граф постановив не відступати і боротися до кінця.
Через кілька днів після розмови з містером Гевішемом до замку прибула та жінка, котра називала себе леді Фонтлерой. Вона привезла зі собою сина. Однак її не прийняли. Граф не бажає її бачити — так пояснив лакей при дверях. Справою займається адвокат. Властиво, тим лакеєм був Томас, отож згодом у кімнаті для слуг він ділився своїми враженнями.
— Гадаю, я вже досить часу прослужив у шляхетних домах, аби бачити, хто тут леді, а хто ні, — заявив Томас. — Якщо вона — леді, тоді я зовсім нічого не розумію… Ота, котра живе у Лоджі — американка вона чи не американка, — але то справжня леді. Всякий джентльмен, як тільки її побачить, це визнає. Я Генрі відразу так сказав, як тільки нас до неї закликали, — поважно завершив він.
Отож ту жінку не прийняли. Коли вона це почула, її обличчя аж перемінилося. Злість у ній боролася зі страхом. Містер Гевішем під час розмови з нею зазначив подумки, що претендетка на титул має круту вдачу і доволі неотесана, якщо говорити про манери, але розуму і відваги їй явно бракує. Було видно, що у ситуації, в яку сама себе й поставила, вона чулася непевно. Щонайменше не очікувала жодної протидії.
— Походить вона явно з низів, — ділився адвокат з місіс Ерол. — Бракує їй освіти і виховання, тим-то геть не вміє поводитися у гідному товаристві. Той візит до замку злякав її. Ну так, вона була розлючена —і водночас перелякана. Граф не бажав її бачити, проте я порадив йому поїхати разом зі мною у «Доринкуртський герб», де вона зупинилася. І от: лише побачила графа на порозі, то аж зблідла на виду. А тоді впала в шал: все кричала, погрожувала, вимагала…
Ось як усе це відбувалося. Граф з гідністю зайшов до кімнати, з-під насуплених кошлатих брів розглядаючи претендентку на його титул — ніби вона була якимсь експонатом, що викликав водночас цікавість і відразу. Старий вельможа дав їй викричатися, ані не поворухнувши бровою, аж доки жінка сама не вмовкла, вибившись із сил, а тоді проказав:
— Кажете, що ви були дружиною мого найстаршого сина. Якщо це правда, якщо надасте потрібні докази — тоді закон на вашому боці. Тоді ваш син — лорд Фонтлерой. Можете бути певні: справу буде вивчено якнайдокладніше. Якщо те, що говорите, вдасться потвердити, тоді отримаєте все, що вам належиться. Проте поки я живу — то не хочу бачити ані вас, ані вашого сина. На жаль, по моїй смерті маєток перейде до вас. Ви якраз та жінка, яку лише й міг обрати мій син Бевіс.
Після цих слів граф обернувся до неї спиною і так само статечно вийшов з кімнати.
Минуло кілька днів — і місіс Ерол, яка тоді саме сиділа і щось писала у своїй маленькій кімнатці, доповіли, що прибув гість. Молоденька служниця, яка принесла цю новину, була неабияк схвильована і дивилася на свою господиню зі щирим співчуттям.