Ох, що то був за вечір, коли прийшли ті листи й містер Гевішем разом із графом їх прочитали та засіли у бібліотеці, аби все обговорити й укласти план дій!
— Після третьої зустрічі з нею у мене вже зародилися були сильні підозри, — говорив містер Гевішем. — Виглядало, що хлопець таки старший, ніж вона стверджує. Потім збилася, коли я спитав про дату його народження, і відразу спробувала виправити помилку. А ці листи лише потвердили певні мої підозри. Найліпше буде надіслати телеграму обом Тімптонам, щоб приїхали сюди — але їй нічого не казати, — а тоді влаштувати зустріч із ними, коли вона зовсім цього не сподіватиметься. Врешті-решт, ця особа не є надто вправною інтриганкою. Думаю, вона злякається, втратить самовладання — й остаточно себе викаже.
Саме так усе і відбулося. Жінці нічого не сказали. Щоб у неї не виникало жодних підозр, містер Гевішем і далі регулярно зустрічався з нею, бо йому нібито треба було докладно вивчити справу. Невдовзі претендентка уже почувалася доволі впевнено, настрій у неї поліпшився, ба навіть стала виявляти зверхність і пиху.
Та якось зранку, коли у готелі «Доринкуртський герб» вона укладала собі плани щасливого майбутнього, повідомили про прихід містера Гевішема. І ось, адвокат увійшов до її кімнати — а за ним з'явилося ще троє людей: хлопець з проникливим вдумливим поглядом, кремезний молодий чоловік — а третім був сам граф Доринкурт.
Побачивши їх, жінка аж підскочила, зірвалася на рівні ноги і мимовільно скрикнула. Вона була настільки вражена, що на якусь мить геть втратила рівновагу. Бо кого-кого, а цих двох вона явно не сподівалася тут зустріти: вони ж бо мали бути за тисячі миль звідси… Зрештою, за стільки років вона ані разу про них і не згадувала, забула про їхнє існування. Зустріти їх знову — цього жінка ніяк не чекала.
Побачивши її, Дік лише усміхнувся.
— Здоров, Мінно! — проказав він.
Високий кремезний чоловік — а був то Бен — якусь хвилю стояв і без слова дивився на неї.
— Ви знаєте її? — спитав містер Гевішем, переводячи погляд з Бена на жінку.
— Так, — відповів Бен. — Я знаю її і вона знає мене. Тоді відвернувся і став побіля вікна, мовби не бажаючи її більше бачити — бо так воно, зрештою, і було.
А Мінна, зрозумівши, що її викрито остаточно, геть згубила владу над собою. Вона просто впала в шал від люті і безсилля: викрикувала, проклинала, погрожувала. Та Дік і Бен добре її знали, тим-то цей спалах гніву враження на них не справив. Дік хіба посміхався кутиками вуст, а Бен навіть не обернувся й далі дивився у вікно.
— Я в будь-якому суді присягну, що то вона, — сказав він містеру Гевішему, — і можу ще з десять свідків привести, які то потвердять. Її батько — чоловік шанований, хоча йому не дуже у житті щастило. А от мати була така сама, як вона. Мати померла, а батько живий. Як людині чесній, йому просто соромно за поведінку доньки. Він також вам скаже, що вона за одна і жінка вона мені чи ні.
Врешті Бен повернувся до Мінни:
— Де дитина? — суворо спитав він. — Він піде зі мною! З тобою йому нема чого робити, та й мені також.
На цих його словах двері спальні прочинилися і до кімнати зазирнув маленький хлопчик — вочевидь, його зацікавили гучні голоси дорослих. Мабуть, хлопчика годі було назвати вродливим, проте він мав щире личко і був схожий на Бена, свого батька. Усі також побачили, що на підборідді у малого виднівся трикутний шрам.
Бен підійшов до нього й узяв за руку. Від хвилювання Бенова рука тремтіла.
— І про нього також можу присягнути, — вимовив Бен. — Томе, я твій батько і прийшов, щоб тебе забрати зі собою, — звернувся він до сина. — Де твоя шапка?
Хлопчина показав на крісло, де лежала шапка. Він явно втішився, що його заберуть. За останній період він уже настільки звик до розмаїтих перемін і несподіванок, що й не надто здивувався, коли цей незнайомий чоловік повідомив, що він — його батько. Ця жінка з'явилася кілька місяців тому: оголосила себе його матір'ю і забрала з сім'ї, де він ріс з дитинства. Хлопчик їй не довіряв ані не відчував жодної симпатії, тим-то радо відгукнувся на слова Бена.
Бен одягнув шапку і рушив з малим до дверей.
— Як будете мене потребувати, то знаєте, де мене знайти, — сказав він містеру Гевішему.
І вийшов з кімнати за руку зі сином, навіть не повернувши голови у бік Мінни. А та все не могла втихомиритися і далі викрикувала розмаїті погрози і прокляття. Граф хіба незворушно розглядав її крізь скельця окулярів, які начепив на свій орлиний ніс.