Містер Гобс саме читав ранкову газету. Затамувавши подих, хлопчик підійшов до нього. Він-бо відчував: містера Гобса може просто приголомшити те, що з ним ото сталося, отож іще по дорозі до крамниці Седрик обмислював, як найліпше повідомити ту новину.
— Здоров! — сказав йому містер Гобс. — Доброго ранку!
— Доброго ранку! — відказав Седрик.
На цей раз хлопчик не всівся у високе крісло, як робив це зазвичай, а вмостився на ящику з-під газет, обійнявши руками коліно. На кілька хвилин запанувала мовчанка. Містер Гобс врешті зацікавлено спо-зирнув на нього поверх своєї газети.
— Ну, здоров! — повторив він. Седрик збирався з духом.
— Містере Гобсе, — озвався він, — чи пам'ятаєте, про що ми говорили вчора зранку?
— Ая', дуже добре пам'ятаю, — відказав містер Гобс. — Та прецінь про Англію.
— Так, — кивнув Седрик. — А у ту хвилину, коли по мене прийшла Мері… пам'ятаєте?
Містер Гобс потер потилицю.
— Ми говорили про королеву Вікторію і всяку аристократію.
— Ага, — завагавшись, потвердив Седрик, — і… І про графів. Пам'ятаєте?
— Ну так, — погодився містер Гобс, — ми по них троха ся перейшли, то правда!
Седрик спалахнув аж до коренів волосся. Нічого гіршого з ним не траплялося за ціле життя. Він боявся, що для містера Гобса це також стане ударом.
— Ви казали, що ніколи не дозволите жодному з них сидіти у своїй крамниці, — вів далі Седрик.
— Ая'! — рішуче прогув містер Гобс. — Так і сказав. Най тілько попробують!
— Містере Гобсе, — вимовив Седрик, — один із них ото і сидить тут зараз. На ящику від газет!
Містер Гобс аж підскочив на кріслі.
— Що?! — вигукнув він.
— Саме так, — смиренно потвердив Седрик. — Я один із них… чи радше стану таким. Просто не хочу Вас обманювати…
Містер Гобс занепокоївся: рвучко підвівся і пішов подивитися на термометр.
— Господь з тобою! — вигукнув він, пильно розглядаючи хлопця. — Нині така спека. Як ти почуваєшся? Тебе щось болить? Коли то з тобою таке ся стало?
І він поклав свою велику долоню на голівку хлопця. Седрик іще більше зніяковів.
— Дякую Вам за Вашу турботу, — вимовив він, — але зі мною все гаразд. Голова мене анітрішки не болить. На жаль, те, що я сказав — правда, містере Гобсе. Якраз тому Мері і приходила за мною. Бо до нас приїхав був містер Гевішем, який усе це розповів моїй матусі. А він адвокат.
Містер Гобс впав у крісло і витер спітніле чоло хустинкою.
— Хтось із нас перегрівся на сонечку! — вигукнув він.
— Ні, — відказав Седрик, — ми не перегрілися. Ми просто повинні з тим змиритися, містере Гобсе. Містер Гевішем їхав цілу дорогу з Англії, аби розказати нам про це. Його прислав мій дідусь.
Містер Гобс вибалушився на хлопця, але бачив, що той зовсім не жартує.
— Хто ж твій дідусь? — поспитав врешті крамар.
Седрик сягнув рукою у кишеню й обережно витягнув звідтам шматок паперу, на якому було щось написано його іще невправною рукою.
— Я ніяк не міг запам'ятати, тож записав собі, — мовив хлопчик, а тоді повільно прочитав: — Джон Артур Моліно Ерол, граф Доринкурт. Ось так його звати. А живе він у замку… або у двох чи навіть трьох замках, я думаю. А мій татусь, який помер, був його наймолодшим сином. І я не був би лордом чи графом, якби мій татусь жив. І мій татусь не став би графом, якби не повмирали його брати. Проте всі вони померли, з хлопчиків у родині залишився тільки я — тому мені і доведеться стати графом. Тим-то дідусь і прислав по мене містера Гевішема, аби той доправив мене до Англії.
Містер Гобс усе більше вкривався потом від хвилювання. Він знай витирав чоло і лису маківку хустинкою та лише сапав. До крамаря почало доходити, що тут і справді відбулося щось незвичайне. Проте далі він дивився на хлопчика, що сидів ото перед ним на ящику, заглядав у його дитячі стурбовані оченята —і розумів, що наче ж нічого не змінилося, що його маленький друг виглядає зовсім так само, як учора — милий, веселий і жвавий хлопчина у синьому костюмчику з обрамленим червоною тасьмою комірцем. Отож новина про шляхетне походження Седрика просто спантеличила старого. Зрештою, і як було не розгубитися, коли Седрик розповів йому усе так щиро, чітко і просто, зовсім не здаючи собі справи, яким то поважним він тепер зробився.
— Як… як, ти казав, тепер тебе тре' величати? — перепитав містер Гобс.
— Седрик Ерол, лорд Фонтлерой, — відповів Седрик. — Так мене назвав містер Гевішем. Коли я тільки-но увійшов до кімнати, він оголосив: «А ось і маленький лорд Фонтлерой!»
— А най мене грім поб'є! — вигукнув містер Гобс.
Містер Гобс завжди так казав, коли був сильно чимось здивований або захоплений. Справді, зараз чоловік просто не здатний був якось інакше висловити те, що відчував.