Антуан де Сент-Екзюпері
Маленький принц
(скорочено)
Леонові Верту
Даруйте мені, дітки, що я присвятив цю книжку дорослому. У мене дуже поважне виправдання: той дорослий - мій найкращий приятель. Є й друге виправдання: той дорослий може зрозуміти все на світі, навіть дитячі книжки. I нарешті третє: дорослий живе у Франції, зазнає там голоду й холоду. Йому так треба, щоб його хтось потішив. Та коли все це не може виправдати, то я згоден присвятити отсю книжечку тому хлопцеві, яким був колись мій дорослий приятель. Усі-бо дорослі спершу були дітьми, тільки мало хто з них про теє пам'ятає. Отож я виправлю присвяту:
Леонові Верту, коли він був маленьким
І Коли мав я шість років, у книжці під назвою «Билиці» - там про тропічні ліси розповідалося - побачив якось химерний малюнок. На малюнку здоровезний удав ковтав якогось хижака. Ось копія того малюнка.
У книжці було написано: «Удав ковтає свою жертву цілою, не прожовуючи. Після цього він не може й ворухнутися, спить собі півроку, аж поки перетравить їжу».
Я чимало думав про сповнене пригод життя в джунглях та й собі намалював кольоровим олівцем мій перший малюнок. Малюнок № 1. Ось що я зобразив.
Я показав цей твір дорослим і спитав, чи не лякає він їх.
А мені на те:
- Чого б то капелюх нас лякав?
Але ж то був не капелюх. То був удав, що проковтнув слона. Тоді я зобразив удава в розрізі, аби дорослим було зрозуміліше. Їм завжди треба все тлумачити. Ось мій малюнок № 2.
Дорослі порадили мені не малювати більше гаддя ні в натурі, ні в розрізі, а краще цікавитися географією, історією, математикою та граматикою. Отак і сталося, що я в шість років зрікся блискучої малярської кар'єри. Зазнавши провалу з малюнками №1 і №2, я геть зневірився в собі. Дорослі такі нетямовиті, а діти просто не в змозі розжовувати їм усе.
Отож я мусив обрати собі інше ремесло, і я навчився керувати літаками. Я облетів майже цілий світ. I географія, сказати по щирості, стала мені у великій пригоді. Я умів з першого погляду одрізнити Китай од Арізони. То вельми корисно, надто як уночі з курсу зіб'єшся.
На своєму віку я зустрічав чимало всяких поважних людей і мав з ними стосунки. Жив довго між дорослих. Бачив їх зовсім близько. I від того моя думка про них не покращала.
Коли мені здибався дорослий, людина ніби-то кмітлива, я поцікавився його думкою про свій малюнок №1, який я беріг. Хотілося знати, чи він справді може второпати. Але дорослий незмінно відповідав мені: «Це капелюх». Тоді я вже не говорив з ним ні про полозів, ні про тропічні ліси, ні про зорі. Я пристосовувався до його тями. Заводив з ним мову про гольф і бридж, про політику і краватки. I дорослий так тішився: познайомитися з такою розважливою людиною.
II
Так жив я сам-один, не маючи нікого, з ким міг погомоніти-порадитися, аж до аварії, що спіткала мене шість років тому в Сахарі. Почав давати збої двигун мого літака. Ні механік, ні пасажири зі мною не летіли, довелося поратися самому, хоч ремонт був складний. Тут таке: або пан, або пропав. Питної води я мав ледве на тиждень.
Отож першого вечора я заснув на піску в пустелі за тридев'ять земель від будь-якої людської оселі. Я був ще самотніший, ніж потерпілий на плоту посеред океану. Уявіть собі мій подив, коли на зорі мене збудив якийсь чудний голосочок.
Він сказав:
- Прошу… намалюй мені баранця.
- Га?
- Намалюй мені баранця…
Я скочив, наче мене громом ударило. Старанно протер очі. Пильно роззирнувся навкруг. I побачив дивовижного хлопчика, що поважно мене розглядав. Ось його найкращий портрет, якого мені пощастило згодом намалювати. Та, звісно, на моєму малюнку він далеко не такий гарний, як був насправді. Не я тут виною. Коли я мав шість років, дорослі відбили у мене охоту до того, щоб стати художником, і я тільки й навчився, що малювати удавів - у натурі та в розрізі.
Отож я виряченими від подиву очима дивився на цю прояву. Не забувайте, що я був за тридев'ять земель, на безлюдді. А проте зовсім не здавалося, щоб це хлоп'я заблукало або вкрай зморилося чи вмирає з голоду, спраги або зі страху. На око годі було сказати, що це дитина, яка загубилася серед пустелі, запропастилася край світу. Нарешті до мене вернулася мова, і я сказав:
- А… що ти тут робиш?
Та він знову попросив тихо й вельми поважно:
- Прошу… намалюй мені баранця…
Таємнича поява так вразила мене, що я не посмів одмовитися. I хоч яким безглуздям це могло здатися тут, за тридев'ять земель від людей, коли на мене чигала смерть, я добув із кишені аркуш паперу та самописку. Але одразу ж згадав, що вчився передусім географії, історії, математики та граматики, і сказав хлопцеві (трохи навіть сердито), що не вмію малювати. Він одмовив:
- Байдуже. Намалюй мені баранця.
Я зроду не малював баранів і тому відтворив для нього один із двох малюнків, що тільки й умів малювати: удава в натурі. I здивувався непомалу, коли хлоп'я одмовило:
- Та ні! Я не хочу слона в удаві. Удав дуже небезпечний, а слон надто здоровенний. У мене все маленьке. Мені треба баранця. Намалюй баранця.
I я намалював.
Він глянув пильно та й каже:
- Ні! Цей баранець зовсім хирявий. Намалюй іншого.
Я намалював.
Мій приятель усміхнувся лагідно й поблажливо:
- Ти ж добре бачиш - це не баранець, а баранисько. Ще й рогатий…
Тоді я зобразив ще одного.
Та він забракував і цей малюнок:
- Це надто старий. Я хочу такого баранця, щоб жив довго.
I тут мені терпець урвався - адже треба було якнайхутчій розбирати й лагодити двигун, - і я награмузляв такий малюнок.
I заявив:
- Ось тобі ящик. А в ньому той баранець, який тобі до вподоби.
Я був неабияк вражений, побачивши, як заяснів мій юний суддя:
- Саме такого я й хотів! Як ти гадаєш, багато паші треба для цього баранця?
- А хіба що?
- Таж у мене вдома все маленьке.
- Йому, певне, вистачить. Я дав тобі зовсім маленького баранчика.
Хлопчик схилив голову над малюнком.
- Не такий він і маленький! Глянь но, він заснув…
Так я познайомився з маленьким принцом.
III
Збігло чимало часу, поки я втямив, звідки він узявся. Маленький принц про все допитувався в мене, зате моїх питань, здавалося, не чув. Лише з випадково зронених слів мені помалу все стало зрозумілим. Так, побачивши мій літак уперше (я не малюватиму літака - для мене це дуже морочливо), він спитав:
- Що то за штуковина?
- То не штуковина. Ця річ літає. Це літак. Мій літак.
I я гордо розтлумачив йому, що вмію літати. Тоді він вигукнув:
- Як? Ти упав з неба?
- Авжеж, - відказав я скромно.
- От дивина!
I маленький принц так голосно зареготав, що мені стало досадно. Я хочу, щоб моєму лихові бодай співчували. Потім він додав:
- Отже, і ти прибув з неба. А з якої планети?
Ось де розгадка його таємничої появи тут, у пустелі!
- То ти потрапив сюди з іншої планети? - гостро спитав я.
Та він не відповів. Розглядаючи мого літака, він тихо хитав головою:
- Але ж на ньому ти не міг прилетіти здалеку…
I надовго поринув у роздуми. Потім дістав з кишені мого баранця і почав роздивлятися цей скарб.
Уявляєте, як зацікавило мене оте напіввизнання, ота загадка про інші планети. Я спробував дізнатися більше.
- Звідки ж ти прибув, хлопче? Де твій дім? Куди ти хочеш забрати мого баранця?
На хвилю він замислився, потім промовив:
- Добре, що ти дав мені ящик: баранець тут ночуватиме, це буде його оселя.
- Атож. А коли ти шануватимешся, я дам тобі ще й мотузок, щоб припинати його удень. I пакіл.
Мої слова нібито прикро вразили маленького принца.
- Припинати? Яке безглуздя!
- Бач, коли його не припнеш, він залізе в шкоду або втече.