Завжди голодний, обідраний був Тарас, а п'яний дяк не шкодував для школярів ляпасів та березової каші — себто бив усіх нещадно березовими різками.
Втік від нього Тарас. Він чув, що в сусідньому селі дяк дуже письменний, живе добре, не те, що цей п'яничка, і до того ж маляр.
— Може, вивчить мене! — подумав Тарас і прийшов до нього.
Та новий вчитель наказав одразу Тарасові воду носити з річки аж на гору, де його хата стояла, потім фарбу примусив розтирати, а вчити й не збирався.
Пішов від нього Тарас до третього дяка, теж маляра.
— Вивчіть мене малювати! — попросив хлопець. — Усе вам робитиму, що накажете.
Але той тільки глянув на Тараса і мовив:
— Нічого з тебе не вийде. Ні швець, ні кравець, ні на дуді грець.
Повернувся сумний Тарас у своє село та й пішов у найми.
Весь час мріяв Тарас вчитися малювати. Заробить якусь копійку, купить своїм бідним сестричкам Яринці і сліпенькій Марійці цукерку чи бубличок, а собі аркушик грубого сірого паперу. Сховається десь у бур'янах, малює і співає сумні пісні. Дуже хороший був голос у Тараса, і він добре співав.
Через деякий час знову він пішов у інше село ще до одного вчителя, і той погодився взяти його в учні. Треба було тільки дозвіл від пана мати.
Та коли прийшов до панського управителя за дозволом, той залишив хлопця у пана «козачком» — прислужником.
Сидить пан у кріслі, нічого не робить, тільки Тарасові гукає:
— Подай води! Віджени муху!.. Подай люльку!.. Що ти там розспівався? Ану помовч!
Пан багато їздив і скрізь брав з собою Тараса, щоб той йому прислужував у дорозі. Деякий час жив пан у литовському місті Вільнюсі — Вільні, як тоді його називали. Якось поїхав пан зі своєю дружиною на бал, а Тарас сів малювати.
Так захопився, що й не чув, як пан повернувся. Бачить пан — Тарас малює. Розлютився і наказав відшмагати хлопця на стайні. А проте вирішив пан, що добре мати свого власного художника.
Незабаром він віддав Тараса вчитися до одного професора малювання.
Та недовго провчився Тарас. Пан переїхав до Петербурга.
їхав пан каретою, а вся челядь йшла пішки за возами, навантаженими панським добром. А була вже зима. Віхола замітала шляхи, сніг сліпив очі. Чвалав і Тарас у дірявих чоботях... Потім писав Тарас про цей шлях:
...Минав Тарасові вісімнадцятий рік. Почав він просити пана віддати його хоча б у малярську артіль. Пан і віддав Тараса в учні до майстра-маляра. Той маляр хоч славився хорошим майстром, та людиною був жорстокою, скупою. Працювати примушував він свою артіль — хлопців-підмайстрів — цілісінький день, майже без перепочинку. Оздоблювали вони покої, фарбували стіни, стелі. Жили хлопці надголодь, ходили в замурзаних халатах, спали на голих, благеньких матрацах на горищі над кварти рою майстра-хазяїна.
У Петербурзі влітку бувають білі ночі — тоді видно, як удень. От білими ночами став Тарас тікати зі свого горища у великий, гарний сад, який і тепер зветься Літнім. Сяде він там на перекинутому відрі з-під фарби і перемальовує статуї, які стоять у Літньому саду. А то замислиться, замріється, згадає рідну свою Україну, Дніпро, і хочеться йому заспівати про них, про рідних, далеких, нещасних людей. І в голові складались, немов пісні, свої власні вірші.
На тому папері, що він брав для малювання, він почав записувати ці вірші, і один з найперших починався так:
Якось уночі гуляв у тому саду молодий художник. Побачив він — сидить хлопець, малює. Підійшов, поглянув.
— Дуже добре малюєш! — сказав художник. — Ти вчишся малювати?
— Я працюю в артілі майстра-маляра.
— А звідки ж ти?
— Я з України.
А молодий той художник, Іван Сошенко, і сам був з України. Він про все розпитав Тараса і вирішив будь-що допомогти йому, бо був доброю, чулою людиною.
Іван Сошенко, молодий художник, учень Петербурзької академії художеств, розповів своїм товаришам, друзям, учителям — професорам академії, що зустрів надзвичайно талановитого хлопця — Тараса Шевченка. Дуже той хлопець Тарас хоче вчитись, а не може, бо кріпак, панові належить. А пан його — людина дарма що багата, а неосвічена, брутальна, пихата.
Учителем Івана Сошенка був славетний російський художник, професор Карл Брюллов. У нього бували інші художники, письменники, музиканти. Вони зацікавились Тарасом Шевченком і вирішили його викупити з неволі. А пан запросив за Тараса великі гроші — дві з половиною тисячі. Де такі гроші взяти? Таких великих грошей ніхто з них не мав, адже вони не багатії були!
Радились вони, радились і вирішили: Карл Брюллов намалює портрет свого друга — відомого і любимого всіма поета Жуковського, і розіграють той портрет у лотерею, а за виручені гроші викуплять Тараса. Так і зробили.
Настав великий день у житті Тараса. У Брюллова зібрались ті великі благородні люди, які викупили Тараса і дали йому папір, на якому було написано, що він уже вільна людина. Тарас поцілував той папір і заплакав. І всі ті добрі, славні люди — російські художники, письменники, музиканти, які допомогли йому, — теж плакали і раділи за Тараса Шевченка.
Став Тарас вільною людиною, почав учитись, прийняли його до Академії художеств. Став він учнем самого Карла Брюллова. Старанно вчився він і так добре малював, що й медалі в академії одержував за свої роботи.
Та весь час думав Тарас про рідних братів і сестер, про нещасний народ, з якого сам вийшов. Адже він добре знав, як поневіряються убогі кріпаки і на Україні, і в Росії — скрізь, де панує цар, де розкошують пани-поміщики.
І Тарас писав про це вірші, пісні. їх видали книжкою, яку він назвав «Кобзар», а його самого відтоді почали звати Кобзарем. Ту книжку полюбили всі розумні чесні люди, всі поневолені та скривджені.
Коли закінчив Тарас академію, став художником, приїхав він на Україну. Зраділи йому брати і сестри, які стільки років не бачили свого Тарасика. А Тарас і радів, і сумував, бо горю вали вони, безправні кріпаки, так само, як і батьки. Скрізь, і в рідному селі, і в інших селах та містах, діялось те ж самісіньке, як і за його дитинства.
Отоді він написав багато віршів проти царя, проти панів і кликав тими віршами, щоб люди повставали, боролися за волю, жили однією вільною новою сім'єю. Отоді він написав і свій «За повіт», хоч був ще молодою людиною, та почував себе відповідальним за свій народ і завжди думав про долю всіх поневолених людей.
...
І от ці слова: «Вставайте, кайдани порвіте!» — тоді повторювали, передавали один одному як заклик до повстання, революції.
Навколо Тараса Шевченка гуртувались молоді сміливі люди, які бажали волі і щастя своєму народові.