— На дачу або на особняк. Варшавський металургійний розбирають. Можна дешево купити.
— Ні, дякую.
— Маю презервативи з урядової крамниці. Державна ціна, п’ятсот злотих.
— Не користуюся.
— То, може, хоч півлітру заквасимо?
— Дякую, але я захворів.
— Хочеш, продам бальзам Шостаковського. Щойно з Прибалтики.
Кольку Нахалова я знав невідомо звідки. Крутився по Варшаві вже кілька років, здійснюючи якісь дивовижні гешефти. Здається, його батько, генерал КДБ, був радником Безпеки у Щеціні. Коли пішов на пенсію, зняв польську форму, одягнув радянську, спакувався й поїхав з родиною додому, в Москву. А Колька лишився. Йому сподобалось у Польщі, хоч іноді сп’яну діставав від кого-небудь по мармизі.
— Я мушу йти, — сказав я, аби щось казати.
— Я теж біжу. В який бік, ліворуч чи праворуч?
— Уперед. На той бік вулиці.
— Ну, то будь здаров. Як матимеш клопіт, завжди знайдеш мене в «Парадизі».
Колька майже побіг, а я в просвіті брами побачив провінційно зодягнутого молодика, який з пошаною вклонився мені чи комусь за моєю спиною. Однак за мною нікого не було, тож я віддав уклін з деяким здивуванням. Хлопець несміливо всміхнувся, ясноволосий хлопець зі щирими очима, таких було багато під час війни в аківському підпіллі.
— І тоді зненацька прийшла смерть. Тої зимової, розіскреної зірками ночі прийшла жахлива смерть, — продекламував стишеним голосом хлопець із провінції.
Дедалі частіше зустрічалися божевільні, на яких ніхто вже не зважав, бо психіатричні лікарні були переповнені міністрами, секретарями, директорами. Раніше траплялись опозиціонери, що їх запроторювано туди для перестороги. Та невдовзі для них забракло місць, бо серед сановників виникла мода рятуватися в божевільнях від падіння, детронізації або криміналу.
Удаючи байдужого, я проминув хлопця і перейшов на другий бік вулиці. Занурився в парке, просякле згірклим духом приміщення молочного бару під вивіскою «Родинний». До каси тягнулася довжелезна черга. Мене спантеличила ця нова невдача, я нерішуче тупцяв довкола скляних, потрісканих столиків і вже намірився йти геть, коли з черги хтось дружньо погукав:
— Пане колего!
Я хотів утекти, бо впізнав Рисьового брата, але було вже запізно.
— Це ви? — проказав я з гіркотою.
— Що замовити?
— Може, гаряче молоко і якусь булку.
— Молоко сьогодні скінчилося. Але є маслянка.
— Хай буде маслянка.
Чекаючи Рисьового брата і свій сніданок, я мучився: ніяк не міг пригадати його імені. Гарячково перебирав у голові слов’янські імена, потім західні, тоді всі античного походження, але жодне з них якось не пасувало до суворої постаті філософа-марксиста, що його так люто ненавидів Рисьо. Брати не підтримували ніяких стосунків, зневажаючи один одного.
Через двадцять хвилин ми вже сиділи за столиком, заставленим неприбраним посудом.
— Як воно життя, пане доценте? — спитав я, аби виявити чемність.
Філософ похлинувся ковтком маслянки.
— Не вживайте, будь ласка, цей титул.
— Вибачте, я не мав нічого злого на думці.
Філософ розгриз суху булку і звичним для себе лекторським тоном пояснив:
— У наш час «доцент» звучить образливо.
— Я не знав.
— Будь ласка, не перебивайте. Ця форма відзначення шляхом надавання титулу доцента на практиці не витримала іспиту. Тепер маємо велику армію доцентів і безліч клопотів з ними. Розумієте, декотрі заледве тягнуть на середню освіту, але й та «освіта» — не дай, Боже. А які амбіції! Мусимо робити перепідготовки, довчати. Ми створили спеціальні курси підвищення кваліфікації доцентів. Я директор тих курсів. Знаєте, що це таке? Велетенська програма, гігантський матеріал, слід було би по дванадцять годин щодня проводити заняття, а вони, знай, прогулюють. Лікарняні листки, телефонні дзвінки від дружин або, що найгірше, з Центрального Комітету. Мені вже бракне терпіння. О, власне! — він глянув на годинник. — Через п’ять хвилин починається лекція. Мушу бігти. Шкода.
— До доцентів?
— Та ні. До цензорів. Я повинен прочитати лекцію для цензорів.
— Серед них теж є доценти?
— Є і доценти. Але не про це йдеться. У цензурі засновано самостійне управління алюзій. Читаю для них лекції за домовленістю. Алюзія в галузі мистецтва, алюзія в засобах масової інформації. Ви кривитесь? Завжди ви маєте кислий вигляд.
— Маслянка прогіркла, тільки тому.
— Я, щоб ви знали, прибічник алюзій. Створив теорію функціонування алюзій у соціалістичному суспільстві. Але ви не слухаєте?
— Слухаю, слухаю. Трохи задумався.