— Цікаво, що завжди і всюди тільки мене перевіряють, — звернувся я до агента, що з успіхом міг би зніматися в американських фільмах.
— Часом так буває, — байдуже відповів молодик.
Його тон можна було сприйняти навіть за прихильний. З усього, що може осучаснитись у відсталій країні, найпершою осучаснюється поліція. І ця його сучасність немов посідала ознаки вищості над моєю нижчістю. Я почувався трохи знічено.
Тим часом за моєю спиною, на вулиці, завили сирени міліційних автомобілів, розлігся оглушливий рев мотоциклів почесного супроводу, зірвалися ріденькі мляві оплески. Агент глянув поверх моєї голови, глянув без піднесення й зацікавлення, так як дивиться механік на справну роботу машини.
— Хіба я схожий на терориста?
— Спитайте свою жінку, — мовив мій елегантний агент, закриваючи паспорт. — Дякую, можете йти.
Я повернувся на вулицю, обходячи хлопця з провінції, котрий цього разу, безперечно, тільки заради мене продекламував сценічним шепотом:
— Гине земля чаклунів і ворожбитів, гине земля пророків і месій, що вже не встигли врятувати світ.
Я міг би заручитися, що знаю цю цитату. Схоже було на шматок із Губертової поеми або Рисьової аморфної прози, але скорше на Рися, бо він полюбляв без потреби натискати на патетичну педаль.
Мілким ровом Нового Світу повзла велика хмара отруйних вихлопів з невідрегульованих моторів. Шкільна. малеча, супроводжувана оркестром дошкільнят, віддалялася в бік Свєнтокшиської вулиці. Обидва секретарі, сплетені в обіймах, бовваніли десь у перспективі Краківського передмістя.
Я вийшов з дому сповнений рішучості. Щось виразно відчував і чогось безперечно прагнув. А тепер усе якось розмилося. З задушливою недовірою я згадував про візит Губерта і Рися. Може, вони взагалі мені приснилися?
Таке зі мною вже бувало. Кілька років тому я вранці подзвонив у видавництво й попросив змінити назву моєї нової книжки. Редакторка була чемна, але здивована. Твердила, що нічого не знає про таку позицію, що не бачить її у плані, але зараз піде й дізнається, а потім подзвонить. Проте, коли вона скінчила Свою ввічливу, але з нотками подиву й переляку промову, я раптом зрозумів, що реалізую свій сон кількагодинної давності. Сон, у якому я мучився від сорому над назвою книжки, якої не написав і ніколи не напишу. Я одразу ж вимкнув телефон, аби вона не могла вже до мене додзвонитися.
У крамниці з музичними інструментами поміж тромбоном і тарелями висить календар. Виразно показує жовтень 1979 року.
— Пане, який сьогодні день і рік? — запитую я в типа, що обслуговує вуличний сатуратор.
— Не морочте мені, пане, голову дурницями, — відповідає той злостиво. — Бачите, який рух. А газу не довезли.
— Так, замало газу. Взагалі замало газу.
Зараз, зараз. Я вийшов з чітким рішенням. Увечері спалити себе. Чому саме спалити себе? Знову визирнуло сонце. Місто повеселішало. Навіщо я взагалі їх вислуховував? Як завжди, забракло мені характеру? А що таке характер? Я ж це чудово знаю, давно осягнув. Характер — це відсутність сумнівів, характер — це наполегливість у здійсненні своїх намірів, хай навіть безглуздих, характер — це відсутність фантазії, характер — це вроджена тупість, характер — це нещастя людства.
Забракло мені характеру. Я йтиму так аж до вечора. Але можу звернути вбік. І якоїсь миті зроблю це. Я опинився на автобусній зупинці. Біля стовпа походжала контролерка, ширша, ніж вища, приголомшлива слониха міського транспорту. Вона підозріливо придивлялась до потенційних пасажирів.
— Скажіть, будь ласка, — несміливо звернувся я, — чи ходить ще 155-й автобус, бо я чув, нібито його зняли?
— Хіба я знаю? Позавчора ще був на маршруті. Постоїте — побачите.
Характер зжив себе. За давніх примітивних часів боротьби із всемогутньою природою і з біологічною слабкістю людини характер був необхідний, приносив користь, штовхав уперед з мозольною впертістю тяжку брилу людської немічності. Ми навчилися вихвалятися, звеличувати характер, стелитися перед ним, робити з нього фетиш. А нині всім бракує відваги його скомпрометувати, хоча він зробився психологічною категорією, безперечно, консервативною, навіть реакційною. У сьогоднішньому багатозначному світі характер — це деспотизм, тиранія і загальна нетерпимість. Урешті настав час звеличити відсутність характеру і внутрішню слабкість людини. Наша епоха — це шляхетні сумніви, благословенна непевність, надмірна вразливість, свята і божа нерішучість.