Я втиснувся до переповненого автобуса. Учаділий від духу потомлених людей, я нарешті пригадав собі, що погіршує моє самопочуття, мою загальну ситуацію. Звичайно, похмілля. Щонайважче похмілля, похмілля-супер. Звідки воно взялося? Чим спричинене?
У моїй країні немає нужди. Мало хто жебрає на розі вулиць, а якщо й жебрає, то якось непереконливо, без тієї внутрішньої сили, без о»—: моральних прав, властивих для справжнього жебрацтва. Ніхто не ділить сірник начетверо й ніхто не лічить зернятка солі. Зрештою, ділити сірник геть невигідно в наш час. Навряд чи й кожен третій запалюється.
Наша сучасна нужда прозора, ніби скло, і незрима, як повітря. Наша нужда — це кілометрові черги, це ненастанна штовханина ліктями, це злостивий службовець, це запізнений без причини поїзд, це перекрита якимись фатальними силами вода, тобто відсутність води, це несподівано зачинена крамниця, це розлючений сусід, це брехлива газета і довготривала телевізійна промова замість спортивного репортажу, це обов’язкова приналежність до партії, це зіпсута пральна машина, куплена в державному магазині, це спеціальні розподільники, в яких можеш дещо купити за долари, це монотонне життя без жодних надій, це занепад древніх міст, це спорожнілі провінції та отруєні річки. Наша нужда — це милість тоталітарної держави, милість, з якої ми живемо.
Так, це похмілля мене знесилює. А вони вдалися до шантажу. Бо як інакше назвати отой Губертів приступ. Вони старанно зрежисерували не підлеглий оскарженню смертний вирок. Певно, експерт-психолог передбачив усі мої реакції й навчив, як їх розрядити. Може, і в це похмілля втягнули мене навмисне. Похмілля-велетень, тотальне похмілля.
Проте з деякого часу в мене буває сухе похмілля, похмілля без причини, похмілля само по собі. Після якнайпристойнішого дня, після нудного вечора з телевізором, після приємного засинання прокидаюся вранці з тяжким похміллям. Більше того, лежачи тихенько у ліжку, зусиллями самої лише тренованої все життя уяви, з допомогою розуму я доводжу себе до надзвичайного похмілля. Воно — мій найвірніший супутник, мій двійник.
Як тільки ми з’їхали Тамкою на Повісля, автобус без причини зіпсувався. Просто водій з’їхав на бровку, вимкнув мотор і зі зловтіхою повідомив, що далі не поїде, бо в нього аварія. Пасажири тихо, не ремствуючи, як слухняні польові мишки, звільнили салон, обклеєний гучними гаслами.
Я рушив до Вісли, здогадуючись, що Вісляна вулиця повинна знаходитись неподалік від річки. Обдурю їх, в останню мить вислизну до дідька. Але до вечора мушу вдавати-слухняність. Стійко долатиму оті етапи хресного шляху, що їх визначив для мене таємничий ареопаг заколотників. Незриме політичне бюро останніх, що страждають безсонням у заснулій країні.
Чесно кажучи, не можу зібратися з думками і ще не знаю, що вдіяти. Як згадаю собі отой візит Губерта і Рися, мені здається, що то був зловісний вранішній сон. Але мені стає задушливо, бракне повітря, хочу втікати у спазмах істерики. Та куди втікати?
Вісла несе буру, мулисту, весняну воду. Кілька вітрильників, по-святковому прикрашених прапорами, боролися посеред течії з неприхильним вітром. На другому боці, понад марніючими джунглями зоопарку засвічується і гасне велетенський неоновий напис: «Ми збудували соціалізм!»
Над цією річкою я просидів безліч тяжких хвилин. Ці поламані хуліганами зарості — мої колишні схрони. Я годинами дивився на світлий простір води, тоді ще чистої, і плекав у собі солодку гіркоту від любовних поразок чи гірку оскомину літературних невдач. Мої гріхи, мої болі, мої наруги, наче купальські вінки, відпливали в далеке море.
Добре було б назавжди зникнути у воді. Але мої нещасливі братове хочуть, аби я зник у вогні.
Хотілося довго, якнайдовше шукати той будинок на Вісляній вулиці. А він, як навмисне, трапився відразу. Будинок зі сталінської епохи. Уже напередодні кінця свого існування. Призначений на знесення. Стомлений багаторічним животінням. Ніколи не пещений ремонтом, не лікований від цвілі, покинутий сам на себе, як і всі будинки наших міст. Вже тільки один поверх був придатний для життя. На інших — вибито вікна, виламано двері, обісцяно стіни. Але то пусте, бо ж на обрії видніються вже майже збудовані стрункі блочні коробки, яким відміряно коротеньке, нелегке життя метеликів.
— Польська, Польща, Польська, Польща! — скандувала ріденька юрба, маршируючи набережним бульваром з величезним портретом суворого калмика, нашого гостя.
Вітер шарпав над їхніми головами державний прапор, увесь червоний, лише з білою облямівкою угорі. На другому березі рухалася така ж юрба маніфестантів. Зауваживши одні одних, вони почали махати портретами і прапорами, звичайно, поза програмою, просто бешкетуючи.