— Товариш Кобялка, — озвався схвильований чоловік на тапчані. — Я стежу за ним багато місяців. Побачите, він сьогодні роздягнеться.
З’їздівський зал притих, і ми також затамували подих. То був страшний фатум, незрозуміла хвороба, неприборкана епідемія, що охопила всю партію. Дотепер ніхто ще не зміг їй запобігти. Усім зганяла сон із повік, прискорювала серцебиття і водночас позбавляла сили волі. Учасників і спостерігачів. Гебістів і реакціонерів.
Мій товариш Кобялка дійшов до трибуни, тримаючи перед собою, наче алібі, стосик аркушів із промовою. Великими, страдницькими очима подивився у стелю, потім перевів погляд на зал і повільно, ледь помітно, почав розтягувати губи в огидному, непристойному, приголомшливому усміхові.
— Ні! Ні! — крикнув хтось у залі з’їзду нелюдським голосом.
Але товариш Кобялка, немов керований позаземними силами, захитався на трибуні й повільно, розтягуючи цю дію, порвав машинопис промови на чотири частини, а тоді безтурботно викинув їх; папірці з агресивним поспіхом спурхнули на перші ряди делегатів, і саме в тих рядах одразу ж виникло якесь дивне, істеричне шамотіння.
Товариш Кобялка розтулив уста, якусь мить подратував мовчанням застиглий у лихому передчутті зал, а потім озвався голосно і рішуче:
— Товариші зрадники! Товаришки свині!
У цю мить почалися в ефірі перешкоди. Білі смуги перетяли екран, щось задеренчало, зображення з’являлося і зникало, наче хтось хотів його вимкнути, але з якихось причин не міг. Отож товариш Кобялка показувався на мить й одразу щезав. А коли з’являвся, різко ворушив губами, та нічого не було чути, бо звук усе-таки прибрали. Тож товариш Кобялка виголошував свою німотну обвинувальну промову, до якої готувався чверть століття, своє кредо, формоване протягом багатьох безсонних ночей, свою сповідь, пронесену в пересохлому горлі через усі падоли упокорень, отже, товариш Кобялка кричав німим голосом, а зал на кілька секунд занурився в якусь надприродну летаргію.
Нарешті, як уві сні, хтось повільно підвівся зі свого сидіння, хтось інший відірвався від стіни, чиїсь руки трохи благально, а трохи агресивно простяглися з непорушного муру президії, і тоді зображення знову стало нормальним. Товариш Кобялка, який усе ще безгучно кричав, скинув піджак і пожбурив його на сходи, вкриті кумачем, розв’язав краватку, повісив її на мікрофон, не розстібаючи ґудзиків, зірвав із себе білу святкову сорочку і врешті почав знімати штани. Але агенти були вже поруч. Він заплутався у спадаючому одязі, небезпечно похитнувся, вони запопали його, схопили за руки й за ноги і потягли геть за плечима в президії. А він шарпався, вислизав їм з рук, плювався піною на всі боки, дриґав ногами, трусив головою, мов епілептик, і врешті зник за смугастою портьєрою, востаннє блиснувши сніжно-білими кальсонами радянського виробництва.
На екрані виникла заставка з двома голубами, що цілуються. Один був червоний і другий теж був червоний, але з білим хвостиком. Під ними пишалася магічна римська цифра: ХІ. Залунали величні акорди П’ятої симфонії Чайковського.
Ми хвильку помовчали, мов над труною, в яку щойно покладено небіжчика.
— Це мій сусід, — нарешті сказав я.
— А я любив його, — мовив чоловік з білою бородою. — Певно, був добрим пияком.
— Усі пиячать, — озвалася Галина.
— Але пиячив він щиро. Тому отак закінчив, — чоловік з білою бородою хотів повернутися на другий бік, та після короткого зусилля від свого наміру відмовився.
Галина підійшла до дверей, що вели в глибину помешкання.
— Вибачте, я вас на хвильку залишу.
Ми лишилися удвох із чоловіком на тапчані. Дивився він на мене досить довго, врешті ворухнув губами і сказав:
— Це ви.
— Так. Я.
— Підійдіть ближче. Сядьте коло мене, будь ласка. Я паралізований. — А коли я присів на краєчку тапчана, він додав: — Частково. Ви пам’ятаєте війну?
— Яку саме?
— Ну, оту нашу. Велику нашу війну.
— Я брав у ній участь. Мені здавалося, що не забуду її до кінця життя. А вже давно забув.
— А я пам’ятаю. Для мене вона тривала довго. Ще десять років по закінченні. Я був у совітських таборах.
Чоловік уважно придивлявся до мене.
— Ні, не те, що ви подумали. Не за комунізм. Я був у таборах для аківців, тобто не тільки для аківців, для усіх. Табори, як вежа Вавілонська. Але нас, аківців, там було повно. Тому я так висловився.
Чайковський ставав дедалі патетичнішим під прикриттям отих червоних голубів, з яких один мав білий хвостик. Старий аківець нервово рухав пальцями правої руки, яка лежала на складці ковдри. Я здогадався, що крововилив уразив праву півкулю його мозку. І ця рука жила своїм власним життям.