Я здогадався, що то якийсь незаслужений комплімент, хотів її підняти, однак лише заплутався в її волоссі, сухому, нерозчесаному й рудому, як у Леніна замолоду.
Вона глибоко зітхнула і, несподівано схопившись на ноги, вибігла у ту кімнату, де лежав сивобородий.
— Ось так, — мовив я сам до себе, бо мусив щось сказати, а ніщо інше не спало мені на думку. Крадькома роззирнувся по кімнаті. Це, мабуть, була кімната Надєжди, бо з усіх стін на мене дивилися бородаті й суворі фізіономії російських дисидентів.
За хвильку вона повернулася з веселою посмішкою, але долонею витирала кутики очей.
— Ви на мене не гніваєтеся? — спитала низьким, як я вже казав, гортанним голосом.
— Та ні, чого б це.
— Я завжди щось дурне утну, а потім соромно. Не можу звикнути до ваших звичаїв. У нас простіше. Як кохаєш, то кохаєш. А як ненавидиш, то ненавидиш.
— Що не край, то свій звичай, — відказав я дипломатично.
Надежда дістала з шафки пляшку з чорною рідиною і дві малі склянки.
— Вип’ємо за згоду? — спитала вона, ще трохи плачучи, але й сміючись водночас досить заразливо. Мала зелені очі, ямочки на щоках і взагалі була в тілі.
— Але ж ми не сварилися.
Налила чималенько до обох склянок.
— Це моя сибірська наливка. Я привезла її з Москви і сказала собі, що вип’ю при найважливішій нагоді. Знаєте, я дуже любила вас.
— Я і тепер вас люблю.
— Вам би лишень іронізувати. А я правду кажу. Колись мені здалека показали вас, і я закохалась, як остання дурепа.
— Може, ви мене з кимось плутаєте?
— Ні. Я вас навіть читала. У вас наша душа. Тільки в ній часом відчуваєш щось таке тутешнє. Таке несправжнє.
За дивним збігом обставин десь неподалік, на якійсь естраді над Віслою, духовий оркестр заграв мелодію старого вальсу «На сопках Маньчжурії», а для мене це був чарівний і фатальний твір.
Вона подала склянку з таємничим, настояним на травах напоєм, і не забирала руки. Отож ми вдвох трималися за скло, наповнене сибірською вогняною водою. Я прислухався до старосвітського вальсу і щось стискало мені серце.
— За ваше здоров’я.
— За ваше здоров’я.
— За наше здоров'я.
Якась гіркота вмить озвалася в мені. Так, тост був недоречний. Але що вже там, — і одним духом я вихилив свою цикуту.
— Може, сядете, — вона вказала на залізне ліжко, вкрите якимось хутром. Певно, сибірським. — Це шкідливо — увесь час стояти.
— Правду кажучи, мені вже ніщо не шкідливо.
Я дивився на дно склянки, де лежали рештки якогось зілля. Бозна-якого і з якою дією.
— У вас похмілля. Я одразу це зрозуміла. Ви не ображаєтеся, правда?
— Пані Надєждо, по-польськи Надіє…
— Ах, як ви гарно сказали. Я б вас поцілувала.
Що, звичайно, і зробила. І я на мить відчув її гарячі, досить широкі вуста коло своїх губів. А оркестр і досі грав «На сопках Маньчжурії», мелодію, під яку я, здається, багато років тому побачив світло дня або ночі, себто прийшов на світ.
— Що ви про мене подумаєте, — сказала Надєжда, заплющуючи ледь розкосі, зелені очі. Я принагідно зауважив, що під дивовижно прозорою одіжжю, яка нагадувала величезну хустку або театральне пончо, або ж досить ризиковану чернечу рясу, що під тими шатами не було ліфчика. Видно, вже трохи здеморалізувалася на нашому напівзаході.
— Подумаю якнайкраще, дочко степів і полів.
— Вам, полякам, не можна вірити.
— Можна ще трохи тієї амброзії російського народу?
Ми цокнулися склянками. Мелодія старого вальсу ширяла над нашим будинком, як білий кавказький лебідь, хоч я не був певен, чи зустрічаються на Кавказі лебеді.
— Ах, як я вас кохала.
— Чому тільки в минулому часі, чарівна Надєждо, тобто Надіє?
— Я навіть хотіла покінчити з собою.
Знов легенькі мурашки побігли в мене по спині. Вона або неделікатна, або занадто по-свійському зі смертю.
— Ваша проза впливає на мене просто фізично.
— Я вже не пишу.
— О Боже, чому?
— Набридло.
— Як може набриднути література! Вам не можна таке казати. Ви вєдь творець, геній, на вас цілий світ дивиться.
Сибірська наливка робила своє. Кімната вихилялася на всі боки, немов запрошуючи до козачка. А той оркестр закінчив грати «На сопках Маньчжурії» і ще раз почав «На сопках Маньчжурії». Але тепер наче повільніше, наче збираючись кожну ноту вписати у мій розм’яклий мозок.
— А як ти почуваєшся, дитинко, в нашій напів-Європі? В нашій колишній напів-Європі?
— Не дуже.
— Ти інакшою уявляла собі Польщу?
— А звідки ви знаєте?
— Бо я вас знаю.
— Нас, росіян?
— Ні, росіянок. Росіян знаю також.