— О Боже, — прошепотіла вона.
І в цю мить деренчливо озвався телефон над нашими головами. А мені він здався гуркотом пневматичного молота. По-зрадницьки сховавшися на підвіконні, він алярмував до нас із усіх своїх механічних сил.
Я завмер, вона також притихла. Дзвінок хрипів над нами, підганяючи, з докором, з огудою.
— Телефон! — крикнув хворий з другої кімнати.
Я підвівся, накрив її тією рясою, а вона затулила обличчя раменом, кращого понад яке я ніколи й ніде не бачив. Справді, зігнута в лікті рука молодої жінки здалася мені в ту мить до болю досконалою. Не відриваючи очей від тих дивовижних овалів у золотисто-прозорому затінку, я підняв тяжку, як весло, телефонну трубку.
А волосся Надєжди, червонясте, страшенно живе й жадливе волосся розсипалося по буденній сірій ковдрі на тому шпиталевому чи в’язничному ліжку.
— Слухаю, — хрипко вимовив я.
— Це Галина. Усе гаразд. Тільки яку каністру воліли б ви мати? Бо тут є вибір. Червоні, жовті, блакитні.
— Каністру?
— Не здогадуєтесь навіщо? Отже, якого кольору?
— Хіба це має значення?
— Не знаю. Може мати. Я вважала за краще довідатись.
— Гаразд. Нехай буде блакитна.
— Ну, бувайте! Я скоро повернуся.
По небу знову пливли хмари, просяклі грозовою чорнотою. Мій оркестр не знати коли замовк. Під будинком марширував невеличкий натовп, скандуючи нерівними голосами:
— Польська, Польща!
Маніфестанти несли зім’ятий транспарант з напіводірваними літерами, що становили гасло: «Хай живе 22 липня 1999 року». Я поклав трубку на апарат.
Надєжда раптово підвелася і, не глянувши в мій бік, наче сновида, вийшла з кімнати. Я дещо остовпіло дивився за вікно. Тоді угледів залишки сибірської наливки в моїй чи в Надєждиній склянці. Машинально підніс її до вуст і випив гірко-солодкий ковток зернистого осаду. Я прагнув опанувати хаотичні думки, надати якогось ладу цій дивовижній ситуації.
Унизу, під розбитим вуличним ліхтарем стояв той хлопець із провінції. Він грався жовто-червоним кленовим листочком, чекаючи на мене.
Найліпше було би нишком вийти й дочекатись Галини на сходах. Але як це зробити? Кімната мала тільки одні двері, за котрими були моя несповнена Надія і паралізований дідок, що найбільше бентежив мене. Я потрапив у пастку, як полюбляли висловлюватися старосвітські письменники. У пастку власної легковажності. У пастку чарів розкосої російської дівчини. Та ще й похмілля мене трусить, тяжке похмілля, спричинене вчорашнім днем.
З гуркотом відчинилися двері. Увійшла Надєжда, несучи в обох руках склянки з чаєм. Вона усміхнулась, наче нічого й не було, хоч у її розкосих очах іще бриніли сльози.
— Нап’єшся чаю? — спитала своїм нормальним, напрочуд низьким голосом.
Я мовчки узяв свою склянку. Прямокутник сонячного світла вже поліз на протилежну стіну. Знову десь грали оркестри, але серед них не було нашого, із «Сопками Маньчжурії».
— Галина вже йде, — сказала Надєжда.
— Ти гніваєшся на мене? — невпевнено спитав я.
— Може, й гніваюся, — відповіла, а тоді квапливо додала: — Гніваюся, що взагалі тебе зустріла.
Я дивився на неї, і серце мені стискалося. Вона відкинула на плечі важку фату з червоного волосся і, замислившись, пила міцний, гарячий чай.
— Надіє, ти не збожеволіла? — озвався я нарешті.
— Чому? Що ти маєш на увазі?
Знічений, я теж дивився у свою склянку.
— Ти знаєш, про що йдеться. Я перехожий. Завтра буду вже дуже далеко. Чому ти це зробила? Чому погодилась?
— Може, саме тому.
— Як узагалі ти збереглася в цьому нинішньому світі?
— Розумієш, я російська панночка, — засміялась вона й помішала ложечкою чай, в якому вже не було цукру.
— Колись сказав би: яка шкода, дівчино, що ми не зустрілися раніше.
— Але тепер ти знаєш, що ми зустрілися саме вчасно.
— Не знаю, Надіє. У мене розколюється голова, і здається, що все це неправда. Мені траплялися дуже реальні сни.
— Нині вже ніхто не вірить у сни. Сни — це сміття лихого дня. Сни — це графоманські, ненаписані вірші.
— Ти дедалі краще говориш по-польськи.
— Як захочу, то дуже добре говорю по-польськи.
— Я стільки хотів би тобі сказати. Якби не соромився і якби мав на те час.
— Я знаю все, що ти хочеш сказати.
— Так добре знаєш мене?
— Взагалі не знаю. Побачила тебе сьогодні уперше в житті.
— Ти казала, що читаєш мої твори.
— Я казала? Усі поляки і всі росіяни пишуть. Я могла таке сказати, але не здогадувалась, що ти пишеш.