У телевізорі все ще показували з’їзд. Радянський секретар з лисніючою міною на обличчі саме вручав прапор чи вимпел нашому секретареві, який став на коліно і чолобитно поцілував краєчок гаптованої матерії. У залі, а його тут-таки показали, усі моментально позривалися з місць, з ентузіазмом аплодуючи цій події, дехто з піднесеними руками щось волав у екстазі, але що саме — я не чув, позаяк за загальним звичаєм і в цьому домі відключали звук під час офіційних передач.
Цей сивий чоловік, жива реліквія або звичайний нагонич, цей сивий святий підняв праву руку, ніби прощаючись чи благословляючи мене.
— Ну, годі, — мовив я і вийшов.
На сходах я роздивився посудину з вогнистим бальзамом. Містила в собі десь зо п’ять літрів. Я спробував відкрутити ковпачок. Функціонував справно. Блакитний колір — колір невинності. Невинність не кидається в очі. Можна йти, треба йти. Куди? Дорогою побачимо.
На площадці між поверхами я відламав шматок шибки. З невідомої причини скло було закіптюжене. Я глянув крізь нього на небо, де знову поблискували миттєві сонячні спалахи. Але в наш час ніхто вже не спостерігає ані затемнень сонця, ані місяця. Остогидли людям усі дати і терміни в усіх соціальних та мілітарних системах. І я теж нічого цікавого не побачив на стомленім небі, небі, виснаженому кліматичними аномаліями, тож кинув оком на стіни, проте й там знайшов лише віддавна знані антидержавні написи, стирати й зафарбовувати які держава вже не мала сили.
Я зійшов униз і там при виході зіткнувся із Захером, отим перестарілим революціонером з фанатичними очима. Він повертався з черги, несучи якусь здобич, бо його старий портфель спух, наче ситий пітон.
— Я звідкись вас знаю, еге ж? — Захер зупинився, перегородивши мені двері.
— Так, знаєте. Ми зустрічалися тільки раз, але за драматичних обставин.
— Я вручав вам орден? Нагороду? Призначав на посаду?
— Ні. Виганяли мене з партії.
Він усміхнувся, пригашуючи холодні зблиски фанатизму в очах. Фанатизму неактуального, як забута подряпина.
— Я нікого не виганяв з партії. Ви помиляєтесь.
— Одного разу виганяли. Групу прихильників професора-марксиста.
— Ага, так. Що з ним тоді вирішили?
— Це не має значення. Має значення, що я не тримаю на вас зла.
— Ми мусили так учинити. На тодішньому етапі це було необхідно. Потім настав бардак. Але в ті часи я ще міг порятувати країну.
— Як вам живеться?
— Дякую. Я повернувся до філософії. Власне, до історії філософських доктрин. Повернувся на своє місце. Я вільний. Нарешті вільний.
— І ви вільний?
— А що, ви теж?
— Звичайно. Дедалі більше зустрічаю вільних людей.
— Бо справді вільним можна бути лише в неволі. Даруйте мені цю банальність, молодий чоловіче. Ви любите ходити?
— Здається, люблю.
— Обов’язково ходіть. Пішки. Багато. Принаймні десять кілометрів. Тоді найкраще думається. Спостереження за природою, людською поведінкою, навіть за небом. На небі теж є рух. Як у прямому, так і в переносному значенні. А рух, молодий чоловіче, якщо сягнемо до класичних філософів… Може, вам не цікаво?
— Ви щасливі? Чи не шкода вам влади, безкарності, пов’язаної з пануванням над людьми, отих злетів пихатості, коли порівняють себе з Богом?
Захер щиро засміявся, витягнув не надто чисту хустинку, аби втерти очі.
— Я філософ. А філософ уміє вибачати і собі, й ближнім.
— Що вибачати?
— Що не склали іспиту. Це наш гріх первородний.
— Знаєте, я дуже добре пам’ятаю вечір, коли, обмацані десятком агентів, просвітлені рентгенами, обнюхані наглядачами, дісталися ми до того святилища партії, де пильнувало політичне бюро. Пам’ятаю всі оті фізіономії довкола круглого столу — перед цим я бачив їх лишень пласкими, повішеними на стінах. То були наші судді.
— Але ж ви не жалкуєте?
— Аж ніяк. Ваш порух у мій бік і слова «Відмовити у членстві в партії» повернули мені свободу.
— Я пережив те саме кільканадцятьма роками пізніше. Чи в середині засідання було оголошено перерву на вечерю?
— Так, ви встали і мовили неофіційним, людським голосом: «Пора, товариші, щось перекусити».
— На моєму персональному хтось також виголосив ті слова. А як виглядало меню у вас?
— Не в мене, це, власне, у вас. Ми перейшли до другого залу, де на столах, прикрашених ікебанами, громадилися полядвиці, осетри, шинки, може, навіть кав’яр. Запивали все це імперіалістичними соками. Плямкали всі разом; кати і жертви, крадькома втираючи майонез із підборідь, розриваючи на чверті соковиті помаранчі, хоч у місті було сутужно, бракувало цитрин навіть для хворих грипом.