— Бачте, усе так само було і на моєму персональному. Хоча кав’яру щось уже не пригадую. Може, це і є соціалістичний гуманізм, якого ані ви, молодий чоловіче, ані я не змогли зауважити. То що, ми з вами квити?
— Мені байдуже, — і я подивився на свою каністру, по якій пересувався павук.
— Обов’язково ходіть пішки. Якомога більше. Це вам моя порада. Біжу додому, до телеприймача, бо нині по обіді «Малятам про звірят», моя улюблена програма, і мої друзі-звірята виступатимуть у ній.
— Не побачите ви своїх безгріховних звірят. Бо сьогодні з’їзд партії. З ранку до ночі. У телебаченні, в газетах, у кіно. В кожному домі.
— О Мати Божа, ну й засмутили ж ви мене! Нічого не вдієш, піду на прогулянку. І бажаю вам успіхів, молодий чоловіче!
Його смолянисті очі знову засвітилися, ніби в кота, що скрадається в темряві, і, постогнуючи, він рушив нагору вищербленими східцями.
Я вийшов надвір. Якась дама, добряче підхмелена, штовхала візочок з дитиною. Задля різноманітності, вона пускала його далеко вперед, пізніше наздоганяла, вдаючи, ніби хоче копнути брезентовий кіш. Її сильно зносило в бік проїжджої частини, засипаної клаптиками різнокольорового паперу й відірваних від транспарантів літер.
Тоді я зненацька побачив, що над мостом Понятовського звівся великий стовп куряви, і середній прогін, наче потужний ліфт, величаво зсунувся до води, яка на коротку мить немов скипіла. Щойно тепер я почув гомін глухого тупотіння. Крихітні людські постаті розбігалися з руїн мосту на всі боки.
— Ох, курва, — захоплено мовила нетвереза пані. — Ну й закурилося! Спи, маленький, спи, — погойдала вона дитину у візочку. — Вперше бачу щось подібне.
— Я теж. Будинки на моїх очах валилися, але мости ніколи, — приязно сказав я. — Напевно, демонстранти йшли в ногу.
— То пусте, іще кілька мостів лишилося. А що ви несете у цьому дзбані?
— Бензин.
— Шкода. Мене так сушить, а газводи немає, бо не довезли газу. Спи, маленький, спи, бо як дам…
І легенькими зиґзаґами вона погалсувала в бік Вісли, де серединою течії плинуло гасло, скомпоноване з вінків і палаючих свічок: «Ми збудували соціалізм!». Але закінчення гасла було вже знівечене, бо побувало поблизу мостової катастрофи. Останні дві літери, добряче пошарпані, відносило до протилежного берега. Знак оклику тонув, захоплений чорториями.
— А, може, створили мене, наче хмару космічного пилу, ваші мрії, тортури, нещастя і смутки.
Я рвучко обернувся. Той хлопець із провінції стояв переді мною з кленовим листком у руці і несміливо всміхався.
— Що це таке? — спитав я.
— Ваші тексти. Я знаю їх напам’ять.
— А звідки ти тут узявся?
— Приїхав зі Старогарда.
— До мене?
— Так. Тільки не мав відваги прийти до вас додому. Пригощайтесь, будь ласка, — і він простягнув мені розв’язаний солдатський мішок, повний райських яблучок. — З нашого саду.
Я надкусив солодкий соковитий плід, не знаний, ні, швидше забутий у нашій країні.
— Ти, мабуть, пишеш вірші.
— Ні, прозу.
— Але я вже не поможу тобі. Випав з процесу.
— Мені не потрібна поміч. Я хотів тільки познайомитися з вами. Вечорами читаємо вас. Усією родиною. Татко розповідав, що ви зналися в дитинстві.
— А як твоє прізвище?
— Скурко. Тадзьо Скурко.
— Не пригадую. Можливо. І що від мене хочеш?
— Нічого. Тільки дозвольте, щоб я разом з вами ходив.
— Поганий ти день вибрав.
— Я знаю. Але дозвольте. Увечері поїду.
Я критично придивлявся до Тадзя зі Старогарда, і в моїй спустошеній душі не заквилило марнославство, не застогнала пиха, бо я був тертий калач. Добре знав отих здібних, вихованих, делікатних молодиків, які хутко виростали у продажних, брутальних хамів.
— Я понесу вашу посудину.
— Як хочеш, неси. Але не того ти вибрав, Тадзю. Я можу подати тобі адреси куди значніших митців, від яких більше матимеш користі.
— Дозвольте мені, пане. Благаю вас. Це дуже важливо для мене.
Він одвернувся й крадькома витер сльози. Але я був непідкупний, став лише обережнішим. Як хоче, нехай іде. Однак мене не розжалобить. У наш час ніхто вже не читає книжок так, як читали їх сто років тому. За моєї молодості з однаковим зацікавленням поглинали комуністичні брошури і Пруста, сенсаційні американські повістини і Джойса. Пожирали ті кишки, начинені чорними літерами, і тут-таки перетравлювали. Ніхто не пускав собі кулю в лоб з приводу печального закінчення роману. Взагалі, ніхто не пам’ятав його вже наступного дня. А цей тут сипле мені цитатами, які можуть бути моїми, а можуть бути також власністю будь-якого іншого писаки.