Подаю два способи, бо в моїх краях в «очко» грали у двох варіантах: колодою до дев’яток і цілою колодою. Отже, коли ти, брате, банкуєш при колоді до дев’яток, відбери на два окремі стосики усі «фігури» і окремо десятки з дев’ятками. Тоді обидві ці купки потасуй недбало-зневажливо. Ясна річ, котрийсь із гравців, зауваживши твої маніпуляції, закине тобі, що ти підтасовуєш карти, отож запропонуй йому, щоб сам потасував. А він із мстивою посмішкою довго їх тасуватиме, можливо, що й кілька хвилин, аби ліквідувати наслідки твоїх маніпуляцій. Приглядайся до цього нібито з острахом, але будь спокійний: чим довше він тасує, тим невідпорніше наближає власну невдачу. Бо майже в кожному турі, чи, принаймні, у статистичній більшості, твій суперник матиме так званий «перебір».
При повній колоді на два окремі стосики слід розділити «фігури» разом із десятками й дев’ятками, а також решту від вісімок і нижче. Тасувати так само.
Скажу щиро: я не знаю, в чому суть цієї штуки. І ніколи не намагався це осягнути. Вважаю навіть, що ліпше не пхати туди носа. Досить того, що спосіб є ефективним.
Натомість можна мати сумніви, чи годиться в заповітному слові зраджувати таємниці шахрайства. Проте я свідомий того, що ті, кому все життя до рук пливе карта, лише розсміються з оцих наївних забобонів. У той же час невдахи випробують раз-другий мій спосіб і часом переможуть картярів-щасливців, досягаючи бодай миттєвої рівноваги на терезах Немезіди.
Біля кінотеатру добряча юрма чекала не знати чого, адже сеанс уже розпочався. На другому боці вулиці величезну вітрину м’ясного магазину заповнила здоровезна цифра 50, викладена з ковбас. М’ясна промисловість святкувала п’ятдесятиріччя ПНР. Але ковбаси були муляжами, з деяких, певно, пошкоджених, навіть сипалася тирса. Під золочено-кришталевими дверима куняли в черзі старі жінки. Сьогодні крамниця була зачинена з нагоди свята, перед дверима стояла перша зміна покупців назавтра. Поблизу вулиці Фоксаль звивалася й заточувалась черга нетверезих добродіїв, що чекали таксі. На цій зупинці обслуговували виключно п’яних. Сюди приїздили тільки водії, що працювали в секторі алкоголіків.
Отож ці три натовпи незграбно вовтузилися, вкриті сірими своїми одежами й безнадійністю байдужого до них світу. Низько понад дахами будинків летів туристичний аеробус, який у святкові дні кружляв над містом. Але сьогодні щось не склалося, і срібляста, надгризена іржею машина через якусь несправність залягала в піке у бік пляжу на другому боці Вісли з виразним наміром гепнутися на золотистий пісок просторого берега.
Ми увійшли до кінотеатру разом з отим псом-приблудою і з Тадзьом, який двиганив мою каністру. А у фойє саме тріумфували — відкривалась персональна виставка колишнього міністра культури і члена Центрального Комітету. Усе своє неспокійне життя він присвятив гноїнню митців і цькуванню зубожілого мистецтва, а тепер, вийшовши на пенсію, раптом позаздрив своїм жертвам і сам узявся до малювання. Сеанс уже почався, але купки шанувальників екс— міністрової музи ще товпилися довкола ярмаркових мальовил, а на кожному підрамнику красувалася гола панночка із сором’язливо ретушованими піхвами, то заклавши ручки за голову, то піднявши вгору, то підтримуючи ними вилизаний бюстик. І назви, надумані протягом безсонних міністерських ночей: «Мрія», «Передчуття», «Поклик статі».
Сам автор з чарочкою в руці крутився коло своїх гостей, сласно позираючи на якихось дрібнотілих дівчаток, які не потрапили на сеанс. А гості його — теж сановники: генерали Безпеки, воєводські секретарі, керівні діячі цензури, віце-міністри. Вони також увійшли до складу митецької еліти. Пишуть мемуари і гостросюжетні повісті, займаються коренепластикою, компонують естрадні мелодії, різьблять погруддя вмерлих товаришів. А своїх дітей, тих, які не хотіли політичної кар’єри, поприлаштовували в мистецькі навчальні заклади. Тож режим тепер має власне мистецтво. Він самодостатній. Сам творить дійсність і сам відбиває її в мистецтві.
— Вибачте, — я підійшов до автора картин, — тут комусь погано?
Автор фамільярно взяв мене під руку.
— Що ви! Ми почуваємося чудово. Прошу вас до столу. Рекомендую радянське вино з Кавказу. Ми звідкись знайомі, чи не так?
— Давня історія. Колись я був вашим клієнтом, пане міністре.
— Я так і думав. Багато людей підходять до мене на вулиці. Згадують із вдячністю. Могло бути гірше, правда? Багатьох дурниць удалося щасливо уникнути, бо я завжди, шановний колего, передусім залишався людиною.