— Я вже перестав бути митцем.
— А я лишень починаю, — засміявся колишній міністр. — Ще про мене згадуватимуть. Ви не тримаєте на мене зла у душі?
— Боронь Боже.
— Ну, то вип’ємо на «ти», мене звуть Лютек.
— Вибачте, але я кваплюся. Мій товариш захворів.
— Це не в нас. Можливо, у залі. Там гаряча атмосфера. Спритник цей Булат. Він знає, як із ними, — і пальцем показав угору, де мешкає Бог і звідки керує Політбюро.
Я прослизнув поміж пальмами, що їх установили колись при відкритті тримісячника радянських фільмів, а потім забули. Пес віддано тримався моєї ноги.
— Пане, — звернувся я до контролера, — шукаю товариша, який захворів.
— У мене цей номер не пройде. Зал уже переповнений. Геть з кінотеатру, бо викличу міліцію.
— До нас подзвонили, клянуся. Він наш родич. Кожна хвилина дорога.
Контролер завагався, просвічуючи нас підозріливим оком. Але, мабуть, пес справив на нього добре враження, бо, повільно розсунувши смугасту завісу, він суворо сказав:
— Туди, ліворуч. Спитаєте директора. Тільки щоб ніхто не смів заходити до залу.
З чорного масиву, вщерть заповненого глядачами, торохкотіли діалоги фільму. Навшпиньки ми пройшли коридором ліворуч. Якісь двері були відхилені, і ясне крило світла падало з них на підлогу.
— О Боже, — шепнула Галина.
У кабінеті на зсунутих кріслах лежав Губерт, головою вкладений на власну чорну течку, яка понесла у світ стільки шляхетних відозв. Рисьо, зблідлий і врочистий, присів біля хворого навпочіпки, ніби ловлячи його тихі слова. А директор кінотеатру монотонно набирав три телефонні дев’ятки, номер «швидкої допомоги».
— Я знаю секретний номер керівника зміни на «швидкій», — прошепотів я, виходячи на середину цього керівного приміщення.
— Усі знаємо, — буркнув директор. — Але той пройда увімкнув автовідповідач: «Апарат на ремонті. Просимо дзвонити дев’ятсот дев’яносто десять. Дякуємо».
— Що, Рисю? — присів я в ногах у хворого.
— Убили його, — урочисто відповів Рисьо.
— Хто вбив?
— Пане, вони там на екрані таке верзуть, що й мені зробилося зле, — озвався директор, вправно накручуючи телефонний диск. — Як вони таке пропустили?!
З другого боку опустилася коло хворого Галина. За завісою, на виставці, вибухнув сміх і швидко погас.
— Убили його, — вперто повторив Рисьо.
Пес обнюхував Губертові ноги в старих понівечених черевиках.
— Не дозволю. Звернуся до Центрального Комітету, — гримів голос із невидимого екрана.
Я дивився на темну, сивувату голову Губерта. Здавалося, він задрімав. Під повіками час від часу здригалися очні яблука. Чорний заріст протягом дня пробився крізь шкіру. Чорною тінню окреслив і без того запалі щоки. Звідки в такому худому тілі завжди бралося стільки сили?
— Ага, додзвонився, сукині діти! — неголосно вигукнув директор.
Губерт поволі підняв повіки й побачив мене.
— Котра година? — ледь чутно спитав він.
— Не має значення. Як ти себе почуваєш? — спитав я.
— Тут, — показав на груди, — дірка, холодно.
Губерт потроху очунював. Пес раптом заскавулів, але ніхто не зацитькував його. Поруч із головою хворого сповзав по невидимій нитці павук-хрестовик.
— Може, хочеш сказати щось важливе? — схлипнув Рисьо.
Губерт із болісним зусиллям дивився на мене.
— Йдеш туди?
— Так.
— Не спасуєш?
— Маю вже все, що треба, — очима я вказав на Тадзя, котрий двома руками тримав блакитну каністру.
Хлопець, немов здогадавшись, про що ми говоримо, забулькав посудиною. Губерт зімкнув повіки.
— Бачиш, я піду раніше, — прошепотів він.
— Ні. Зараз приїде реанімаційна карета. Ти ще напишеш плач на мою смерть.
Губерт намагався всміхнутися.
— А де Булат?
— Слідкує за показом, — квапливо відповів Рисьо. — Хочеш, аби він прийшов?
Губерт дав згоду повіками. Рисьо підвівся з колін.
— Усі ми відповідальні, — продирався з кіноекрана баритон актора.
— Ти любиш його? — тихо спитав я.
Губерт знову спробував усміхнутися. Галина витерла хусткою дрібненькі краплини поту з його чола.
— Ти захистив його від смерті. Мене посилаєш замість нього.
— Я щасливий, що жив за його життя, — шепнув у відповідь.
Мені знову зробилося прикро. Не досить, що я гірший, то ще й мушу здохнути. А я ж уже сховався було від людських очей. Решту долі я давно вже віддав борцям. Одначе згадали. Про мене завжди згадували у лихі години.
— Їде швидка! — переможно гукнув директор. — Я налякав їх, що на прем’єрі сидить радянський аташе.