— Це твій тріумф, — мовлю півголосом.
Він машинально куйовдить своє біле волосся молодого старця.
— Тільки я знаю правду. Але не знаю, чи це добра, чи зла правда.
Колись ми товаришували. Я написав для нього кілька сценаріїв, залицявся до котроїсь з його жінок. Хтозна, може, в його тріумфі є і моя частка?
— Пам’ятаєш свою першу прем’єру?
— Ох, не нагадуй. Коли подумки перебираю свої фільми, мене раптом починає душити жах. Адже цей натовп повинен би повалити вітрину й лінчувати мене серед вернісажу нашого колишнього міністра. Подумай, я почав з фільму, який паплюжив АК, тобто те середовище, з якого сам вийшов, далі я зварганив картину, що прославляла ту нещасну АК. Коли ж наша земля завмерла у маразмі, пригноблена безнадійною напівокупацією-напівсвободою, я робив психологічне кіно, підхоплюючи все, що міг, намагаючись триматися поблизу певних світових віянь. А потім я зробив фільм-памфлет на інтелектуальну еліту, пізніше виконав щось, що тхнуло антисемітизмом, хоч насправді його там не було. Ти не знаходиш у цьому. моєму шляху залізної логіки?
— Ти робив те, що й інші.
— О ні, помиляєшся. Мій життєпис у мистецтві — то curriculum vitae попутника. Завжди мені здавалося, що я роблю те, що можна робити в дану хвилину. Та придивися пильніше до цієї послідовної лінії моїх тез і висновків. Я в кольорах реалізовував політику партії, разом із нею кульгаючи від помилки до помилки.
— Ні, Владеку, просто в тебе поганий день, хоч мав би бути добрий. Це неправда. Публіка завжди любила тебе, а глядачі не помиляються.
Коридор поволі спорожнів. Десь знову озвалися оркестри, пробиваючись крізь монотонність вуличних гучномовців. А ще я почув гавкіт приблудного пса. Галина і Тадзьо з провінції шукали мене по закапелках кінотеатру.
— Глядачі мене люблять, бо я один із них. Знаєш, знаєш що я скажу по-блюзнірськи: Польщу зґвалтовано. Вона довго захищалася — зубами, пазурами, аж врешті скорилася. І знайшла насолоду в отій пасивній, знеохоченій покірності. Відчула двозначну, дивну, дещо безсоромну приємність від зґвалтування. Лежить на роздоріжжях Європи, а її грають хами. Я також зґвалтований. Мене деруть різні тварюки, а я піддаюся й не піддаюся водночас, тихенько постогную й кусаю, де можу. Мене ґвалтують, і я не приховую цього, що ґвалтують. Може, тому мені вибачають мої фільми, може, тому їх люблять. Я з примусу відкрив нові збочення, нові відхилення з волі Божої. А ти, чому про тебе не чути? Що робиш?
За великими, брудними вікнами блиснуло сонце.
— Пишу. Власне, лише тепер почав знову писати. Сьогодні вранці.
Булат тремтів, я зауважив, що в нього трусяться руки і він сховав їх до кишень старого смокінга, який я пам’ятаю ще з перших прем’єр і перших успіхів, несміливих, половинчастих, що не провіщали великої кар’єри.
— Тільки Губерт, — сказав він, дивлячись у вікно, — тільки Губерт спокусив мене на нову слизьку, небезпечну дорогу.
— Маєш на увазі «Переливання крові».
— Маю на увазі «Переливання крові», це його твір, хоч він не написав для мене ані слова, не підкинув і найдурнуватішого трюку. Тепер я буду битися й кусати, як тільки зможу. Тобто, наскільки мені дозволить цензура. А дозволить більше, аніж іншим, бо я зробив собі ім’я, бо країна чекає моїх фільмів. Бачиш, який тут виник зворотний зв’язок. Можу лупити в зуби партію, бо маю право, а маю право, бо я прислужував партії. Ти щось приховуєш від мене?
— Нічого не приховую, Владеку. Що ти маєш на думці?
— Губерт благав мене, аби я разом з акторами підійшов увечері до залу з’їздів. Ніколи не просив підписатися, ніколи не змушував мене до ризикованих учинків. А нині зажадав моєї присутності перед Палацом культури.
— Може, сподівається, що життя підтвердить твій фільм.
— Скажи ясніше. Я сьогодні геть заморочений, забув удома ліки. І ще цей приступ у Губерта. Він викарабкається з цього, правда?
— Може, й видряпається.
— Сьогодні я вперше подумав, коли стояв, учепившися в завісу, що, мабуть, я таки потрібен людям. І мушу братися до роботи. Робота мене підносить, а я, коли піднесений, краще працюю. Знову виходить зв’язок. Причепився й не відпускає. Я тепер знервований, починаю розуміти більше, Бог усе це розсудить. Бо, напевно, він є. Я завжди крадькома так собі думав. У лихі і в добрі хвилини.
— А я образився, Владеку.
— На кого?
— На все. Стільки років не пишу. Я втратив віру. Це не для мене. Забагато поверхів.
— Яких ще поверхів?
— Ну, тих, всіляких поверхів існування. Тут у нас, внизу, і там, високо, під склепіннями Всесвіту. Я вибрав небуття.