— Але ж ти пишеш.
— Пишу. Пишу заповіт. Проте не знаю, чи закінчу. Я вибрав інший шлях. Може, гірший від твого, а, може, ліпший. Не дізнаємося про це ніколи.
— Маєш до мене якісь претензії?
— Часом здавалося мені, що маю. Часом, що не маю.
— Я покажу тобі мій шлях. Стань на нього. Він дуже простий. Достатньо дивитися людям у вічі і стежити, чи вони з тобою погоджуються. Роби те, чого хочуть люди.
— Пізно. Робитиму те, що я захочу.
— Ти робиш, гадаючи, що вони так хочуть, а вони не хочуть. Послухайся мене і перестань дутися. Прийди до мене, я з радістю тобі допоможу. Якщо, звичайно, ти згоден зі мною.
— Власне, я не знаю, чи згоден з тобою.
Він здригнувся, витяг руки з кишень і гарячково потер їх.
— Зимно, Боже, як мені зимно.
Тоді зненацька загасло світло. Зробилося сіро й понуро в усьому просторі коридора. На півслові спинився кіножурнал, що розпочинав наступний, тепер уже нормальний сеанс.
— Вимкнули світло! — гукнув десь під стелею, з тісненької гальорки, механік.
— А хай їм дідько! — вилаявся в темряві директор кінотеатру.
— Гей, де ви? — волала Галина, блукаючи лабіринтом завіс.
— Учителю! — вторував їй Тадзьо з провінції.
І я раптом згадав собі чотиривірш одного померлого приятеля, Вільгельма М., який колись удосвіта підняв з-над недопитої склянки голову і промовив, задивлений у невидиме небо:
— Знаєш що, Владеку?
— Ну? — озвався той з напівмороку, усе ще розтираючи закоцюблі руки.
— Усе не так. Я не образився. Просто я не вмію або не хочу грати крапленими картами. Я надто старомодний.
— Не дуже розумію, про що йдеться.
— Усе проти мене. Мій світ, не знаю, лихий чи добрий, але мій власний, котрий зачав мене, народив і навчив правил, цей світ геть розсипався після великої війни. Ота срана війна завершила якийсь цикл, якесь чергове коло на біговій доріжці безконечності. А тепер фініш навкарачки, занепад, кінець перед незнаним початком.
— Ах, усі завжди нарікали на аморальність світу.
— Мені від цього не легше. Я все ще маленький хлопчик з провінції, що тягнеться до чоловіків. Справжніх чоловіків з честю, з гідністю. Стриманих, мужніх, аскетичних, лицарських. А тут повсюди лиш маленькі жіночки в штанах. Чоловіки-жіночки з довгим волоссям, жаба і декольте. Хтиві, зажерливі, безсоромні курви з пенісами, захованими в мережаних трусиках. Владеку, я спраглий чоловік. Моє покоління чоловіків вимерло. Я лишився сам на сам із хвойдами, пиздами, з бабнотою, я гину, бо все проти мене. Усе мене шмагає, ображає, виштовхує з життя.
У кінозалі свистіли. За вікном вітер зганяв хмарини золотого листя на оті дві черги біля м’ясного магазину і зупинки таксі. Персонал кінотеатру розпачливо носився коридорами.
— Ти просто слабий, — тихо мовив Булат. — Не можеш вижити у світі, позбавленому ієрархії. Не маєш сміливості збудувати власну систему цінностей, чіпляєшся за руїни, які млин часу перемелює на атоми, що стануть зародком наступної цивілізації, якщо вона взагалі колись виникне. Але ж і тіпає мене! Бачиш, як я пережив ці дві жахливі години мого повторного народження.
— Владеку, знаєш, куди я зараз піду?
— Додому або пообідати.
— Але ж Губерт сказав тобі. Навіщо ти прикидаєшся?
Булат скуйовдив свого сивого чуба і знову сховав руки в кишенях смокінга.
— Сьогодні вночі я від’їжджаю до Південної Америки. Боюся, що поїду з грипом.
— Хочеш зі мною помінятися?
— Але ж ти не можеш замість мене поїхати до Америки.
— Зате ти можеш замість мене отам, перед Палацом з’їздів…
— Ти так гадаєш? — спитав протягло.
— Просто запитую.
— Вибач, але це твоя справа. Твоя і їхня. Від мене хочуть фільмів. Я робитиму для них. А потім побачу. Може піду твоїми слідами, а, може, тоді вже ніхто не жадатиме таких офірувань.
— Чому я?
— Не знаю. Питайся в тих людей у черзі або в залі, питайся в Губерта або в Центрального Комітету. А найкраще — спитай себе. Я все життя виступав проти смертної кари. Від власних рук чи від катових.
— Ну, то прощавай.
Він пригорнув мене до себе, обійняв тремтячими руками. На якусь хвилину ми завмерли в братерських обіймах. Він, певно, думав про свій наступний фільм, можливо, я підкинув йому ідею непоганої сцени. А я все ще не міг зібратися з думками до такої міри, аби з їхньої магми видобути зміст, ясний і простий, ніби прислів’я.