Загавкав пес. То був наш багатопородний цуцик з лапками короткими й волохатими. Усі кольори псячої гармонії прикрашали його шерсть. І я знав, що кликатиму його Пікусем на згадку про песика, колись мені знаного, що загинув не знати де, як справжній приблудний пес.
— Куди ви поділися? — сердито мовила Галина. — Ми вже навіть у підвалах вас шукали.
— Вибачте, це я винен, — уклонився Булат, а вона відразу полагідніла — приємна чоловіча врода робить жінок лагідними. І навпаки. — Ми давно не бачилися. Обидва рушаємо в далеку подорож. Це мій приятель. Товариш моєї молодості.
Він обійняв мене. У залі глядачі люто тупотіли. Світло на мить блиснуло і тут-таки знову погасло.
— Чи можу попросити ваш автограф? — Тадзьо підсунув Булатові пожмаканий блокнотик. Той розпачливо зітхнув, а тоді щось довго писав.
— Ну, то бувай, — сказав я.
— Бувай.
Проте я чомусь не міг рушити з місця. Пікусь віддано лизав мені кінчики пальців, підскакуючи на своїх коротеньких лапках.
— Отже, до побачення, — повторив я.
— Бувай, любий.
— Усього тобі.
— І тобі всього.
Ми підняли руки, прощаючись, мов капітани двох кораблів, що йдуть на дно. Це правда, мій ішов на дно, але його виходив на океанські води. Ми розійшлися сторожко, як двоє зарізяк із давнього вестерну.
Я знов опинився у фойє, де була виставка. Останні з гостей вже у плащах перемовлялися коло виходу. Автор, міністр на пенсії, зауважив мене. Підбіг жвавим крочком. Мав уже добре в чубі, тобто у злотисто-червоній лисині. Взяв мене під лікоть з приязною ласкавістю.
— Що, любий колего, махнемо разом з товаришами до дівчаток?
— До яких дівчаток?
— Під Варшавою. Знаєте, колего, у провінції ще можна трапити на дєвочок, які дають за наші рідні польські злоті.
— Багато беруть?
— Приступно. До ста тисяч, але можна знайти й за п’ятдесят.
— Дорого, пане міністре.
— Я нині ставлю. Ходімо, машини чекають. А виставка, яке враження?
— Позитивне.
— Та теж так думаю. Людям тепер подобаються такі речі. Трохи естетики, трохи еротики і головне, що без політики. Ми, здається, вже перейшли на «ти».
— Звичайно, пане міністре.
— То ходімо, братику, поїдеш з товаришем Макольонгвою. Якщо потрібен паспорт, то він це залагодить махом.
— Ні, дякую, може, іншим разом.
— Іншого разу дівчатка будуть уже за валюту. Але як хочеш. Маєш мій телефон?
— Лютек! Лютек! Ми вже замерзли коло дверей. Ходи, уже не викрутишся! — гукали товариші від дверей.
— Пожалкуєш. Але нічого не вдієш! Бувай здоровий! — і побіг отим своїм секс-крочком до групи товаришів, що вирушали назустріч підваршавській людності.
Я дивився на нього без злості. Давні емоції вже позгасали, немов перебута в дитинстві лихоманка. Він не пам’ятав тих часів, і ми не пам’ятали його. У новому контексті він був кумедним паном старшого віку з легкими сексуальними відхиленнями.
— Ви увесь час ніби викручуєтесь, — неприязно сказала Галина.
— Як це викручуюсь? А ти, сестро, що, слідкуєш за мною?
— Ну, бо ми йдемо, йдемо і не можемо ніяк дійти.
— А куди, чи смію спитати?
— До валютної крамниці. Щоб купити сірники.
— Перепрошую, я забув.
Ми вийшли на поламані східці перед кінотеатром. Товариші заводили корбами свої автомобілі з двотактовими моторами. Вони знову входили в нас у моду, бо були дешевші й простіші в експлуатації. Крім того, виношувано надії, що вдасться в них застосувати сироватку як паливо.
Вулицею Коперніка, з невідомих причин розкопаною, дефілювала ватага підлітків, що наслідували маніфестацію. Несли старий транспарант, чи, може, новий, бо всі вони сьогодні були пошарпані вітром, отже, несли транспарант «Хай живе тридцятип’ятиліття ПНР!» і кричали тонкими, захриплими голосами:
— Польска! Польша! Чемодан! Польска, Польша, Барабан!
Ми рушили за цією процесією в бік Ординацької. Під мурами лежали, на очах танучи, клапті свіжого снігу або граду. Тадзьо недбало розмахував моєю каністрою.
— А Надежда, — спитав я, — а Надежда звідки тут узялася?
Галина уважно подивилася на мене.
— Як це звідки? Так, як усі інші. Вийшла заміж за нашого дипломата і виїхала до Польщі разом із ним, коли скінчився строк його перебування. У Варшаві розвелася і вдруге вийшла за журналіста. А тепер вона наречена інженера-лісівника, але не знаю, чи вийде щось із цього, бо в неї закохався Рисьо Шмідт.
— Я цьому не вірю.
— Чому ви мені не вірите?
— Бо вона ніколи не була заміжньою. Може, її привезла сюди ота бабця, яку кохав Ленін.