Галина досить довго йшла не відповідаючи.
— Може, і привезла, — сказала вона нарешті. — Вас це дуже цікавить? Щораз більше росіян у Польщі.
— І щораз більше поляків у Росії.
Мені подумалося, що ця нікудишня молодь теж займається між собою коханням, хоч це і здається неймовірним. Лише тепер я зауважив, що Галина якимось чином усе-таки пам’ятає про свої жіночі обов’язки. Її очі були ледь підмальовані, а на вузеньких губах лежав тонкий наліт безбарвної помади. Чим довше я дивився на неї, тим більше переконувався, що вона, однак, може подобатися. Було у ній навіть щось трошечки непристойного, як у молодесенької черниці. Вона також дивилася на мене лагідніше. Словом, ми вже зчепилися незримою ниткою двозначного порозуміння, з якого ніщо не виникне, але яке допомагає витпимувати взаємну присутність.
— Ви трохи шовініст.
— Трохи. Старого гарту. А ви ні?
— А ми вже ні. Ми навіть дещо соромимося ваших провінційних комплексів, болячок, марень.
— Ви універсальні, правда?
— А ви іронізуєте, правда?
— Ні, я просто скрупульозний. Хотів би добре все зрозуміти.
— Нас цікавить людина. Де б вона не перебувала, в якому б часі не жила. Людина передусім. Поодинока, безпорадна, самотня.
— Це мій портрет. Поодинокий, безпорадний, самотній.
— Ви просто нахаба. Я почитувала дещо з ваших творів.
— Мене вважають поміркованим моралістом.
— Не треба. Батьки видирали мені з рук ваші писання й били за них по лапах.
Десь за рогом гриміли святкові оркестри. А під небом пропливали ключі дивовижних, кольорових хмарин.
— Може, зайдемо на каву, Галинко, — запропонував я. — Мені зле. Учора щось зі мною трапилося, проте нічого не пам’ятаю.
— Ви, мабуть, лише зараз прокинулись?
— Ні. Ти з самого початку мені подобаєшся. Коли ми здіймалися на вал над набережною, я придивлявся до твоїх ніг.
— Знаєте, я воліла би дещо офіційніший тон.
— Напевно, в тебе є хлопець?
— У мене було багато хлопців. Вас це не обурює?
— Швидше розчаровує.
Услід за хмаринами тягнувся довгий напис, укладений з кольорових повітряних куль: «Ми збудували соціалізм. Мы построили социализм». Ошелешені птахи неспокійно кружляли під отією яскравою пасмугою.
— Галинко, вам не шкода мене?
Вона прискорила крок. Ми були вже недалеко Нового Світу, де на час урочистостей поставили ярмаркові буди, стилізовані під фольклорні корчми, слов’янські капища і російські лазні. Сільські ансамблі завзято витинали улюблені частівки.
— Старий дід, — буркнула Галина, поглядаючи на мене без гніву.
Після довголітнього простою, варто лиш було висунути на світ мою зачмелену голову — і відразу стільки несподіваних спокус. Гаразд, нехай купить оті сірники. Застосуємо їх для розпалення вогнища над Віслою.
Ми спинилися перед валютною крамницею, відкритою на місці колишньої ятки. Галина зазирнула до торбинки.
— Галинко, знову ви платите.
— Знаєте, це вже недотепно.
І увійшла до крамниці, а ми зосталися під кришталевими, тріснутими впоперек дверима. Пікусь присів біля моєї ноги, почав приглядатися до мене, наче впізнавав з давніх часів.
Туди й сюди перевалювали святкові юрми. Але вони не йшли гідно, з гордовито піднесеними головами, оглядаючи світ доброзичливим поглядом, як пригадується мені з часів дитинства. Ці юрми гнали, немов під час нервового збирання грибів. Нюшили по прилавках, зазирали в тили ларків, формували стихійні черги і з невідомих причин умить ліквідовували їх безповоротно. Ці юрми шукали здобичі, їдла, нагоди купити щось необхідне для прожиття, щасливого випадку в лотереї хитрої держави.
О Боже, куди поділися колишні фізіономії моїх краян! Де ота розмаїтість облич? Гарних і кострубатих, пристойних і зіпсованих, приязних і трохи скривлених. А ті кострубаті, зіпсовані й скривлені теж могли здатися цікавими і привабливими. Де розмаїтість рис, типів, колоритів? Де та чарівність і врода звабливих мешканців, що виросли над берегами рік посеред Європи?
Ось пливуть в один бік і в другий якісь прикрі мордяки. Злі, незугарні, затавровані спадковою й невідворотною бридотою. Часом промайне між ними тупезна пиха-кавунисько на плечах державного чи партійного функціонера. Вони вирізняються якоюсь алкогольною запухлістю, паскудним рідким волоссячком, що неприємними кучериками вкладається на спітнілих черепах. Їх вирізняють маленькі, швидкі й підозріливі очиці, пухкі надуті щоки, їх вирізняє відсутність ротів, замість яких вони мають шпаринку для виголошування доповідей. Христе Боже, коли ж це сталося, коли й за що зла відьма перетворила цей люд у табун неандертальців?