Так ми дійшли до площі на перехресті Нового Світу з Алеями. Тут я раптом побачив моїх друзів, Анджея М. І Юзефа Г., які вийшли на традиційну прогулянку в бік Окульника. Юзеф Г. жестикулював, напираючи раменом на Анджея М., заступав йому дорогу. Увесь був перейнятий своїми буденними, скромними одкровеннями. Анджей М., трохи зігнутий, наче йому вирізали шлунок, слухав товаришеві висновки з болісним виразом на лиці, очевидно, занурений у власні думки. Так проминули мене на відстані двадцяти кроків, не зауваживши нас, спрямованих в інший бік. Ми завжди разом ходили на такі прогулянки. Сьогодні вони пішли без мене, І нічого не сталося. Може, навіть відчули себе вільніше.
Під занепалим, подекуди облупленим будинком комітету партії було святково і тихо. Агенти Безпеки, з метою конспірації перевдягнуті міліціонерами з автоінспекції, апатично снували на розі будинку. На довгій стіні тріпотів величезний напис: «Ми збудували соціалізм!», багато разів повторюваний, він мав, очевидно, розвіювати сумніви окремих членів партії.
Якось несподівано й без причини мені захотілося глянути на довколишній світ і на осінню, чи то пак літню природу, на те, що на очах помирає і що колись люди оплакували, аж поки остаточно не збайдужіли. Тож я спинився коло цензурного комітету, охайного будинку, не так давно підмальованого ззовні олійною фарбою, і дивився в бік мосту Понятовського, що так фатально завалився пару годин тому. Але нема великої біди, бо ж існують ще інші мости. Отже, я дивився в бік Вісли і бачив почорнілі дахи Повісля, бачив отруйну річкову заплаву, пляжі Праги і сковтунілу, пожовклу рослинність Гоцлавка і Грохова, ці просторі пошарпані луки, які, однак, не здавалися. Поволі дрібніючи й маліючи, вони щороку вдиралися до тісного міста. Цей скалічений пейзаж, незугарний, але й прекрасний водночас, бо єдиний, який нам лишився, цей сумовитий краєвидець, обвіюваний вітриськом, щочверть години битий градом, усе ж збадьорив мене. Пікусь вертівся під ногами і скавулів, вимагаючи обіду.
Так, по обіді почитаю той клаптик газети, який вранці видер у дідуся. Прогляну некрологи, бо з наших некрологів, хоч і вони проходили цензуру, можна про життя дізнатися більше, аніж із статистичних щорічників. Отже, подивимось.
Мої друзі вже розтанули в напівмороці Смольної, за тим постаментиком, де, здається, пам’ятник матері партизана, такий собі пам’ятничок, що нагадує бронзове прес-пап’є на секретарському столі. У нашому місті пам’ятники дуже рідко щось означають, присвячені комусь відомому або якійсь близькій для всіх події. Наші пам’ятники присвячені ідеям, абстракціям, метафорам. Тому ніхто й не пам’ятає про них, сердешних, навіть режим, неуважний їхній фундатор, назагал забуває про ці жалюгідні тонни чавуну.
— Дай каністру, — сказав я.
Тадзьо віддав посудину. Посудину з чим? Я потрусив нею. Бензин непристойно забулькотів. Ми рушили в бік скляних, але саме розбитих дверей ресторану «Парадиз».
Так, останні двоє приятелів пройшли повз мене не привітавшись. А всі інші в могилі. Помаленьку, непомітно я лишився на землі сам. Коли нападає нудьга, не маю до кого подзвонити. Беру телефонну трубку, граюся її шнуром, набираю якісь випадкові цифри і кладу назад ебонітову білу кістку. Але ж урешті всі або майже всі лишаються самі на світі. І якось витримують. Бо немає кому й поскаржитися. Ті, що могли б зрозуміти, давно відійшли, а ті, що лишилися, ще не розуміють.
Гардеробник чемно кланяється, хоч міг би взагалі не відповідати на привітання. Бо гардеробники в нашій країні — це мільйонери. Таємничі владарі наших нічних слабинок.
— Пане майор, — кажу, — я хотів би лишити свою посудинку і песика.
— Домашня, — сміється гардеробник, ховаючи каністру під прилавок.
— Майже. А, може, для песика знайдеться якась кістка? Ходи, Пікусю, до дядечка. Пан майор любить звіряток.
— Ви ніби вгадали. У мене вдома є басет. Знайомий міністр привіз мені з відрядження. Не скривджу Пікуся.
Я розглядаю себе в дзеркалі. Батьки в мене були пристойні, проте фізіономію маю не надто. Пристосувався до оточення. Принаймні ніхто не має до мене претензій, що я застарий чи замолодий. Що надто гарний або надто потворний. Просто, як на такі часи, то я в сам раз. О Боже, вечір наближається. У що я вплутався? Голова обважніла, розумовий апарат розладнаний. Адже я прокинувся в певній психологічній аурі, можливо, паскудній, проте добре мені знайомій, виробленій звичкою і врешті-решт безпечній. Тепер становище жахливе, хаос сумнівів і безпідставних самозаспокоєнь. У цілому щось нелогічне, позбавлене вірогідності, несерйозне. Несерйозне? У кишені шведські сірники, а в гардеробі п’ять літрів бензину. Тим гірше, що несерйозне.