Тадзьо повертається з туалету, обсмикуючи на собі провінційну коротку курточку.
— Якийсь пан просить, — сказав він, боязко усміхаючись.
— Кого просить? — спитав я.
— Вас. Там, у коридорі.
— То почекай мене. І ти, Пікусю, який отак щасливо знайшовся, теж почекай. Пікусю, який знайшовся, аби товаришувати мені в останні години. Я не забагато балакаю, пане майоре?
— О, ви любите побалакати, — сміється мордатий гардеробник. — У нас завжди знайдеться нагода погомоніти.
Якось дивно він це сказав. Віщим тоном. А я всього лише хочу заговорити той колючий кусень, що випирає з мене. Кусень, який я не ковтав.
— Зараз повернуся, хлоп’ята, — сказав я, занурюючись у блакитну тьмяність коридорчика.
Поруч із молоденькою, зальотною на вигляд клозетовою доглядачкою стояв тип з обрезклою пикою, в стандартному вбранні.
— Прошу сюди, — він показав мені червоні двері — так ніби мене уже введено у курс справи.
Штовхаю прочинені двері, входимо до білого коридорчика — такі трапляються в підвалах деяких ошатніших варшавських кам’яниць. Він обганяє мене, повертає залізний замок у металевих дверях. Свій чи чужий. Опікун чи агент, що перевіряє документи відвідувачів. Пхає мене до просторого приміщення, де кілька чоловік роздивляються з-за масивного стола залу з’їздів, зображену на екрані кольорового, виготовленого за кордоном телевізора.
— А, це ви? — дивується рослий добродій, зовні привабливий, але з зіпсованими зубами. Одягнутий у твід, який знову став модним. Виглядає, ніби митець, що переживає депресію. Меланхолія і занедбаність на обличчі.
— Що доброго скажете? — запитує він, не зводячи очей з телевізора.
— Усе по-старому. Зайшов пообідати.
— Пообідати? — риторично, зі зловісною фамільярністю питає цей скислий красень.
Деякий час усі мовчки дивимося на промовця, який працьовито читає щось із великого стосу паперів. Ставить якісь дурнуваті наголоси, послуговуючись дивною, нібито народною вимовою, якої в народу не почуєш. Але вражає своїм запалом, що аж бризкає йому з метких очей.
Красень переводить на мене свій крижаний погляд. Вдивляється довго, і нелегко вгадати його діагноз.
— Обшукай гостя, Зенеку.
Той, що мене привів, — майстер. За мить я опинився під білою шкарубкою стіною з руками, піднятими вгору. Мене обмацали по плечах, під пахвами, навіть поміж ногами.
— Купа готівки, ключі від помешкання, шматок газети та імпортні сірники шведські, — немов для протоколу, відтарабанив Зенек.
— А цигарки? — спитав красень.
— Немає.
— Тоді навіщо сірники?
— У мене цигарки скінчилися. Хотів купити в гардеробі, — мовив я байдужим тоном, аби не роздмухувати інциденту.
— Покажи газету, — сказав красень і неохоче почав роздивлятися клапоть «Трибуни люду». Намагався скласти клапті докупи, немов таємничий лист.
— Ну, то що з тобою зробити, — зітхнув красень, відмовляючись від газетної версії.
Я помірковано мовчав. У підвальному приміщенні не було вікна, хоч виглядало воно як тимчасово обжите. У кутку стояла навіть софа, вкрита ковдрою. Я здогадався, що це кімната побачень.
— Як гадаєте, колеги, звільнити громадянина? — спитав красень.
Вони невиразно всміхалися, очевидно, звикли до шефового стилю.
— Ну й розверещався той хрін моржовий! Зенеку, зроби тихіше.
Зенек слухняно підійшов до приймача і посунув регулятор.
— Холера, навіть говорити не вміє по-людськи. Тебе це, мабуть, дратує? — звернувся він до мене.
— Я не прислухався.
— Ага. Щось цікаве пишеш?
— Подумки.
— Подумки пишеш? — красень розсміявся. — Ну й хитрун, га? І про що це буде?
— Як завше, про життя.
— Ну так, у тебе була довга перерва. Ми це знаємо, кілька разів провідували тебе. Пам’ятаєш, як робив заяви в міліцію про зламування дверей? Одного разу ми випили в тебе коньячок, іншого — забрали порнографічні виданнячка. Ну?
— Що ну?
— Не дивували тебе такі дотепні грабіжники?
— Мене вже ніщо не дивує. Навіть те, що звертаєтесь до мене на «ти», хоч могли б бути моїм сином.
Красень поглянув на дружків, ті силувано всміхнулися.
— Я до всіх так звертаюся. Звичка.