Я увійшов до коридорчика біля вбиралень, хотів попрямувати до ресторанного залу, однак мене спинив суворий голос негидкої з вигляду клозетярки.
— З вас шістсот.
— Я не користався.
— Півгодини сидів і не користався.
— Але чому аж шістсот?
— Тому. Усі щось комбінують, аби не платити. Сором треба мати.
Тож я дав тисячу і, штовхнувши прочинені двері, увійшов до ресторану, але то не був ресторан. Двері замкнулися за мною, неприємно клацнув якийсь механізм. Я опинився в почекальні з фотелями і всохлою кімнатною рослинністю. На одному з фотелів напівлежав мій знайомий сановник товариш Кобялка. Видно, одягнутий був силоміць, бо сорочку мав вивернуту на лівий бік, черевики незашнуровані, а краватка звисала з фотельного бильця.
Він глянув на мене цілком притомно.
— Добрий день, сусіде, — сказав стомленим голосом.
— Добрий. Ви впізнали мене?
— Завжди впізнавав, щодня, але ви самі розумієте, що тоді я не міг виявляти ввічливості. Де ви роздягнулися?
— Я завжди був одягнутий. Прийшов на обід до «Парадизу».
— Недобре ви втрапили. Хто вас пустив сюди?
— Певно, Зенек.
Він подивився уважно і жестом запросив мене сісти поруч у фотель.
— Це значить, що вас допитували. Мабуть, у зв’язку з моєю справою?
— Ні. З моєю власного.
— Але ж ви не роздягалися?
— Я тут з інших причин.
— Зробили вам укол?
— Зробили.
— Мені також. Але вже майже не болить, — він ущипнув себе в долоню. — Хочете цукерочку зі з’їзду?
— Волів би пообідати.
— Ну, то спробуйте піти, — мовив Кобялка, хитаючи головою.
Я підійшов до дверей, натис на клямку. Навіть не здригнулась. Тоді я боком ударив у двері. Мов у камінь.
— Бачите, які штучки. І як їм досі не набридло! Я знаю, чого тут сиджу. Чекаю лікарняної карети, але я третій у черзі. Фатальний день. Щогодини хтось роздягається. Знаєте, це висить у повітрі, нагромаджується, мов перед бурею. А одного дня люди вже не витримують. Величезне напруження.
Його очі криваво поблискували, але фанатизму в них не було. Швидше здичавіння, істерика і рішучість.
— Знаєте, сусіде, я відчув полегшення. Уперше за багато років я розслабився. Я стомлений, хворий, але мені добре. Уже тиждень не сплю. Сьогодні вранці, коли ви мене бачили, я ледве стримувався, щоб не скреготіти зубами. Цього дня я чекав від попереднього з’їзду. Текст виступу я писав у суворій секретності, не в хаті, уявляєте, а просто на полюванні. Ховав його у дуплі й щонеділі їздив учити напам’ять. Учив і забував. Бо під час конференцій, нарад або на пленумі я зненацька з жахом усвідомлював, що такі слова не пройдуть мені крізь горло. Тож я забував їх і писав нові, потім у приступі сміливості або розпачу стирав із пам’яті оці нові й повертався до старих. Отак, дорогий сусіде, я вовтузився добрих кілька років. Ночами подумки сам до себе виголошував ту промову. Убивчо, розгнівано, місцями патетично. Я робив паузи, чекаючи оплесків, підносив голос до крику, аби перекрити тупіт і ґвалт несхвалення. Усе сам перед собою, вночі. На минулому з’їзді я важив дев’яносто п’ять кілограмів. А тепер мене отут зважили, і вгадайте, скільки?
— Тяжко сказати. Вісімдесят. © http://kompas.co.ua
— Шістдесят сім, — тріумфально прохрипів Кобялка. — Стільки ж, як і радянський кольоровий телевізор.
— Здається, на три кілограми більше?
— Я, пане сусіде, діяч старого гарту. Усе витримав, але цих часів витримати не можу. Вичерпався, кінець, крапка. Потримають мене у божевільні, але, напевно, в отій урядовій, потримають з півроку і випустять на пенсію. Може, навіть видадуть мені паспорт на виїзд до іншого воєводства.
Він говорив безперервно, і було ясно, що скоро не зупиниться. Роками стримуваний потік слів і хаотичних думок ринув тепер на мою бідолашну похмільну голову. Що похмільну, це так, але від чого?
Кобялка зірвав сухий листок і почав його нервово жувати.
— Ви теж на пенсії, сусіде? Бачу з вікна, що ви цілими днями або в хаті, або на прогулянці.
— Я сам собі призначив пенсію. Але тепер переходжу на дійсну службу.
— Ви збожеволіли? Вони вже доходять, так, здається, вже доходять, — останні слова він вимовив поволі й ніби без переконаності. — Стільки років я подумки говорив це сам собі. У першого секретаря і в прем’єра, а також на Президії Ради Міністрів. Як ви вважаєте, вони доходять? Доходять кінця?
— Усе доходить кінця. Вода, вугілля, увесь світ.
— Слабенька втіха. Знаєте, сусіде, я такий підкований, такий вчений, а затявся, чорт забирай. Вигукнув оті слова, ви, мабуть, чули: «Товариші лайдаки, товаришки свині». Може, такому вигукові бракує доброго смаку, це дійсно таки негарно, цілком несерйозно, але я призвичаївся. Вагався, вагався і врешті призвичаївся. Просто не міг я від цього відмовитись. Тож вигукнув оті епітети і затявся, чорт забирай. Жодного наступного слова вже не пам’ятав. Та що там слова! Складу жодного не пам’ятаю, хай йому чорт, теми виступу не пам’ятаю. Гаряче стало, і вата в голові. Ну, я й почав випалювати з тієї голови, з тієї вати, аби лиш їм допекти. Може, це й не було доречно, дорогий сусіде, але кажуть, що на телебаченні вимкнули звук. Втім, нема біди, люди бачили, що я протестую, правда?